Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

пасували, що вся краса цього місця розвалилася би, мов картковий будиночок, якби хтось висмикнув їх звідси. Холодна вода ніжно гладила їхню підчеревину та втомлені весла; щогли розмірено вискрипували стару рибальську пісню; вітрила, напинаючись солоним північним вітром, шепотіли Ірині чужою, чарівливою мовою. Вода наступала на берег і відхлинала знову, злизуючи людські сліди.

Стара простягнула руки вперед, намагаючись торкнутися картини, вимальованої в уяві, але острів утікав від неї, віддалявся зі швидкістю, з якою рухалася вона сама. Звідкілясь ізбоку, ніби з-за важких полотняних театральних завіс, до Ірини долинав голос Олени, розчиняючись у шумі вітру та плюскоті океанської води.

– Тобі не погано? – Раптом відчула вона, що мала несильно трусить її за плечі.

Видіння миттю зникло, розвіялося, не залишивши по собі й сліду. Ірина розплющила очі, хтозна вкотре вириваючись зі сновидінь до все життя знайомих декорацій: розвалена канапа, крісло, вихід на балкон, книжкові полиці, дощата підлога, роздовбаний торшер у куточку, ікони на стінах. Перед нею стурбовано сиділа Олена зі склянкою води. Вдивлялася бабусі в очі, боячись там побачити щось таке, з чим вона поки що не зможе впоратися.

– Ні, Оленко, все гаразд.

– Та яке «гаразд»! – запротестувала онучка. – Тебе ж ковбасить як, ти диви!

Лише зараз Ірина зрозуміла, що її тіло трусить від холоду. Мала приклала свою м’яку теплу долоню до бабусиного чола, перевіряючи, чи нема в тієї гарячки. Але ні, стара була в порядку, лише дуже змерзла.

– Мені холодно.

Олена крадькома кинула оком на градусник, прилаштований на балконі. Там було понад 30 °C. Прожогом кинулася до бабусиної кімнати, де в одній зі старих шаф були складені ковдри. Вихопила котрусь навмання, від чого вся акуратно складена стопка смикнулася та вивалилася на підлогу. Прибігла назад, по дорозі вдарившись об кут у коридорі, але не заматюкалася, лише загарчала, мов тигр. Швидко розгорнула важкий коц і хотіла вкрити Ірину, але та відмахувалася слабкими руками.

– Ні-ні, доцю, не треба. Сонечко, не треба мене вкривати, усе гаразд.

– Та ти ж змерзла! – кричала Олена.

– Ні-ні, я краще мерзнутиму, ненавиджу спеку. Мені добре, правда, – уже спокійно пояснила вона онучці.

Оленка з подивом жбурнула важку ковдру на канапу і присіла поруч.

– Я, знаєш, таке бачила… – почала Ірина.

– Яке?

– Ну… таке…

Ірина ще пошамкала старечими вустами, добираючи слів. Слова не давалися, розліталися навсібіч і зникали. Вона щойно бачила, як минає життя, і бачила, як виглядає смерть. Ірину все влаштовувало. Вона раділа такому. Але зв’язати це у вервечку слів їй не вдавалося.

По кількох хвилинах мовчанки Олена врешті не витримала.

– Ну, кажи ж, – підштовхнула вона стару.

На це бабуся зробила непевний жест рукою, мовляв, ну його на хрін, мала, і погладила плече онуки, вклавши в цей рух стільки ніжності, скільки могла.

– Ай, не знаю навіть, що і сказати. Напевно, Ісландія – це прекрасно, якщо там роблять таку ось музику, як ти мені показала.

– Напевно, – розгублено підтвердила Оленка.

– Поїдь туди, коли я помру. Добре?

– Та ну, що ти верзеш, – перелякано поклала голову на плече бабусі Оленка, – ти ще довго проживеш.

– Я ж не кажу, що вже завтра помру. У всіх людей є якась там остання воля. Так ось, моя остання воля – поїдь до Ісландії, коли мене не стане. Добре?

– Добре, обіцяю, бабусю, – розчулено зазирнула їй у лице Оленка.

Не втрималася, поцілувала суху бабусину щоку.

– А що ж ти таке побачила, що тебе від холоду почало трусити? – запитала стару, вгамувавши зворушення.

– Хрін з ним, Оленко. Я вже забула. Пам’ять, розумієш, ні к чорту. Старість. Ти постав мені краще тієї музики знову. Від неї не так спекотно. Оті твої Сігурдос, чи як воно там називається?

– «Сігур Рос», – здивовано виправила Олена.

– Во-во, отих мені постав. Я тут посиджу ще, добре?

Оленка слухняно підвелася, підійшла до комп’ютера, увімкнула потрібну папку і зробила голосніше. Музика знову залила кімнату. Онучка сіла біля бабусі, охопила коліна руками і, розгойдуючись, дивилася, як очі старої знову набувають холодного сталевого кольору, як вкривається її шия і зап’ястя гусячою шкірою.

Ірина задоволено всміхалася, відбиваючи пальцями однієї руки ритм по підлозі. Вона знову вийшла у відкрите море. Вона знову бачила острів, який тікає від неї, поки що не дозволяючи наблизитися.

Третій поверх

Квартира № 18

Образ матері у сучасній українській літературі

– Та ти шо, Боря! Ну сумки ж які тяжолі!

– Ну ма-а-ам, – озвався по той бік розмови сорокарічний голос, – це ж через усе місто пиляти!

– Ну ти розумієш, що мені самій важко це все нести буде? А ти на машині!

Жіночий голос заскреготів, як ніж по старій пательні, і Боря вмить відчув, ніби його шкірою поповзли повільні й бридкі слимаки. Матір свою він любив, але, особливо останніми роками, більше на відстані. Ольга Микитівна невідворотно і швидко старіла, ставала слабкою і вередливою. Немов дошкільнятко. А Боря, чоловік із напрочуд слабкими нервами, як і більшість бізнесменів-невдах, на її вередування лише злостився та дратувався. Але виходу зазвичай не було: в нього була дружина, смішний песик, перекупки, курси валют, іноді, як швидкісний потяг, його життям пролітала якась закоханість, у Борі були стрілки з конкурентами та двоє дітей. А в матусі, крім Борі, нікого уже не було. Тому Борюсік міцно стискав зуби, розтирав передпліччя, зганяючи з них уявних слимаків, і вкотре казав, що скоро приїде.

– То шо, квіточко, скупишся мені? – вирвала його із замислення Ольга Микитівна.

Боря відсторонено усміхнувся на «квіточку», почухав залисину і пузо та пообіцяв ближче до вечора привезти продукти.

– Тільки ж мені сметанку пожирніше, як всігда, – нагадала матуся, натиснула відбій і відклала мобільний убік.

Якщо людина в якийсь момент свого життя вирішує зайнятися літературою, а тим більше такою багатостраждальною, як українська, то це накладає незмивний слід на увесь її подальший життєпис. Не можна продиратися крізь увесь цей нескінченний героїчний епос, крізь цей неодмінний соціально-економічний BDSM, не зазнаючи при цьому разючих деформацій психіки. Просто неможливо, пірнувши одного разу в океан українських книжок, виповзти на свій передсмертний берег здоровим і щасливим членом суспільства. Увесь контекст і традиція української літератури не передбачають здоров’я, щастя та сатисфакції взагалі. Вони з набагато більшою радістю і готовністю пропонують саги про напружені стосунки з дійсністю та боротьбу заради настільки високих та недосяжних ідеалів, що врешті-решт це трансформується у боротьбу заради самої боротьби.

Ольгу Микитівну Рояльчук упродовж усієї її карколомної