Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

балкону, розслаблено сиділа Олена. У малої між пальцями правиці була затиснута тонка сигарета, ароматний дим підіймався вгору, до начисто вимитих плафонів, але розчинявся у густому прогрітому повітрі, не допливаючи до стелі. Другою рукою Олена рухала, мов диригент, подаючи знаки своєму неймовірному, невидимому оркестрові.

Музика і справді слухалася її. Робила паузи, тихішала і ставала голосною знову. Здавалося навіть, рухалася за її жестами по кімнаті, як видресируваний пес, стрибала з клаптиків тіні на плями сонячного світла, розлиті де-не-де дощатою підлогою. Олену музика явно захоплювала, як і Ірину. Дівчина нічого, крім сплетених у мотузки звуків, не відчувала, вона обв’язувала себе цими мотузками, намотувала кільце за кільцем на зап’ястя, накладала вузли на стегна і ступні, ловлячи моменти, коли відчуття від музики стають мало не фізичними. Від цього Олена впадала в дивну прострацію: знала, що це саме вона зараз керує музикою, саме вона намотує ці мотузки і в’яже хитрі вузли; але в той же час – обв’язує цим усім не когось, а себе, і з кожним рухом музика захоплює її все більше, позбавляє свободи, залишаючи тільки можливість бути слухняною, пливти течією музичного твору, не маючи змоги і сил самій обирати напрямок і темп руху.

Ірина, відчуваючи, як знову мурашки біжать шкірою, обійшла крісло й обережно торкнулася коліна онучки. Олена мимохіть коротко і неголосно простогнала, розплющила очі і запитально подивилася на бабусю.

– Привіт, – вимовила Ірина, насилу перекрикуючи музику.

– Привіт. Що таке?

– Що ти слухаєш? Мені аж зимно стало від цього, – знову прокричала бабуся, роблячи невпевнений жест у бік колонок, з яких лунала пісня.

– Зимно? – здивувалася Олена. – Це в таку спеку?

Замість відповіді Ірина закотила рукав халата, оголюючи свою старечу, із набухлою веною, руку. Шкіра була вкрита пуп’янками, ніби у сильний холод.

– Ого, нічого собі, – присвиснула дівчина.

Підвелася, підійшла до комп’ютера, зробила тихіше. Потім повернулася до бабусі, взяла слабеньку руку, погладила її, заспокоюючи.

– Покуриш? – спитала.

Ірина мовчки кивнула на знак згоди. Оленка швидко дістала сигарету, підпалила, підсунула бабі попільничку.

– Я вже років сім не палила, – мовби виправдовуючись, проговорила Ірина, видихаючи дим кудись перед собою.

– Та мені, власне кажучи, все одно, – усміхнулася дівчина. – То тобі це сподобалося?

– Та не те щоби сподобалося… Ця музика мене зачаровує, пробуджує якісь думки та спогади, попри моє бажання. Хм… не знаю, як пояснити, Оленко. Я ніколи такого не чула.

– Це – «Сігур Рос».

– Як-як? – перепитала стара.

– «Сігур Рос». Гурт так називається. Вони з Ісландії.

– Ого! Так далеко…

Ірина заплющила очі і намагалася уявити собі мапу Європи. Уявлялося погано, з часом це знання, яке виявилося в її житті абсолютно непотрібним, просто витерлося, вивітрилося. Проте навіть зараз, споглядаючи цю розмазану в своїй уяві Європу, Ірина пам’ятала, що та дивна Ісландія знаходиться десь у лівому горішньому куточку.

– Далеко, – підтвердила Олена. – І холодно. Я б не хотіла, певно, жити в Ісландії. Але мені також дуже подобається ця музика. Та й ісландська музика взагалі. Особлива вона якась, знаєш… – Мала невизначено поворушила пальцями у повітрі. – Вона в собі несе спокій і прохолоду. Хоча імена у музикантів, – Олена зробила смішну мармизку, – навмисне не вигадаєш. Якось не вкладається у моїй голові, щоб люди з такими іменами робили таку музику.

– Так, прохолоду, – мов загіпнотизована, повторила за Оленою бабуся.

– А взимку – навпаки. Від цієї музики стає тепло.

– Ось буде зима – перевіримо, – змовницьки підморгнула онучці стара. – Пустиш мене?

– Звісно, чому ні? – спокійно відповіла Оленка. – Я завжди охоче з тобою проведу час, не обов’язково чекати зими.

– Правда?

У старої від зворушення став клубок у горлі. Вона відчула несподівану вдячність і спокій, їй зробилося легко.

– Правда, правда, – серйозно промовила онучка. – Не можу сказати, що мене якось особливо ранить те, що ти мене весь час уникаєш, але приємності в цьому також небагато, бабусю. Живемо ніби в одній квартирі, не така вже й велика площа, правда? А враження, що я тут, а ти – десь, ну, не знаю…

– В Ісландії, – перебила онучку Ірина.

– Так, в Ісландії.

Оленка підвелася з крісла, поставила наступний трек і заходила кімнатою. Її голос і звуки кроків здебільшого потопали у музичних хвилях, але часом проривалися-таки на поверхню, і тоді Ірина чула і розуміла все, що казала їй онучка. Навіть заглушені цими ісландськими чаклунами, речення легко відновлювалися в контексті, жодна фраза, жодне слово, жоден звук не вистрелювали в густе липневе повітря вхолосту. Кожен постріл знаходив свою ціль, жоден Ірини не оминав.

– Бабусю, ти й справді як у Ісландії якійсь. Не знаю, як у інших минає старість, але твоя мені нагадує якийсь віддалений острів. І цей острів мало того, що далекий, він ще і дрейфує, весь час віддаляється від мене. Настане момент, я боюся, коли він стане зовсім уже недосяжним. Розумієш?

Ірина дивилася на малу великими очима. Сіла на підлогу, прихилилася втомленою спиною до знайомого з дитинства крісла.

– Ти живеш десь далеко-далеко, в краях, де холодно, – не вгавала Олена, – де ніч набагато довша за день, де дивна, старезна, законсервована, якщо хочеш, мова. А я оце часто сиджу на своєму теплому березі, на березі океану, справді безкрайнього, а не такого, як усі земні. І я плюскаю ногами в прозорій воді і все чекаю, чекаю, чекаю, коли ж зі своїх виправ, зі свого довбаного острова до мене завітає моя бабуся. Що я знаю про тебе? Тобі сьомий десяток уже, ти спокійна і мовчазна, мов риба. У тебе нікого немає, крім мене. У мене-то повно знайомих, друзів, відносно близьких людей, але це побічні ефекти мого віку, сама розумієш. Але ти, Ірино… Припливай до мене, добре?

Ірині пригадалося її життя. Не так, як кажуть, що воно вмить пролітає перед очима, перш ніж назавжди залишити тіло, ні. Пригадалося спокійно, яскраво. Як короткий, але змістовний фільм. І справді, він був про подорож, – подорож із великої землі на віддалений, невідомий острів. Ірина вже бачила високі скелясті береги, вони підіймалися над видноколом і манили до себе. На березі, загрузлі у прибережнім піску, виднілися порожні рибацькі човни тих, хто досяг кінцевого пункту раніше за неї. Човни виглядали умиротворено і задоволено по їх, здавалося на початку, безкінечній подорожі. Океан хвилями наповзав на дерев’яні просмолені тіла, пестячи, але вже не мав сили над ними. Жодна океанська хвиля, хай би якою злою і сильною вона видалася, не змогла би повернути їх назад у море, настільки врослими у пейзаж виглядали ті човни, настільки