В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

Аби лишився заспокоєним. Повторював про себе цю мантру всю дорогу. Заклинав усіма відомими способами. І таки спрацювало. Слава Господу! Шматочок казочки таким і лишився. Не розлетівся на мільйони вимушених пазлів. Які назад ніколи не складаються. Вимушеність узагалі до добра приводить рідко.

Нарешті подолав тих десятків із десять метрів – і випробування тишею закінчилося. Скинув із плечей кілька тонн, коли зупинився біля Ігоря, а позаду не лунали крики-плачі. Зупинився і – видихнув.

– Привіт! – дав «на щастя лапу» професор.

– Давно не бачилися, – відповів Марченко своєю «лапою».

Лисиця відчув силу. І зрадів. Тут, «на чужині», йому це ой як потрібно. Бо ж ніби – не сам. І поряд – надійне плече. Так здається. Але хай би так було й насправді.

– Незчувся, як ти й приїхав.

Професор явно радий зустрічі.

– Та без заторів, – прокоментував Ігор. – Аж дивно. Рідко так буває.

– Чудово.

– Поїхали! – кивнув на стального «мустанга» донкор.

– Куди? – поставив логічне запитання «Питайко».

– Для початку в місце одне затишне.

– А потім?

– А потім – розберемося.

– Сподіваюся, це не стрип-бар?

– Ні. Ще рано. Дівчата відсипаються. Накрутилися за ніч.

– Це точно. Накрутилися. А ти, я бачу, в темі.

– Так, робота ж така.

– Класна робота. І виправдати нею можна все.

– Не все. Є моменти.

– Уже пробував?

– Було.

– Веселий ти хлопець, пане Марченку.

Лисиця легенько штовхнув Ігоря в плече.

– У нас таких багато. Регіон веселий. От і люди веселі.

– Та я вже бачив. Хтось із Кречетом так повеселився… Гаразд. Поїхали.

Сіли. Донкор завів, і «лачетті» рушила, швидко віддаляючись від голубів, перехожих, замовклого хлопчика й Петровського райуправління.

Ігор вів упевнено. Але Богдан все одно відразу ж пристебнувся. Будь береженим – і Господь збереже тебе двічі.

Про обіцяне «трохи» Лисиця нагадувати не поспішав. Стратегію ставив на перше місце. Якщо не забував. І тоді це допомагало.

– У Кречета тесть – колій, – почав «інформувати» Ігор. – Ну, свиней коле. Досить давно вже.

– Ого! – вирвалось у Богдана. – Таки жінка, – покивав із залізною усмішкою. – Термінатор же говорив. Ось так, значить, усе? Хо-хо. Ніж тонкий. Рука поставлена. На «пацях» бідних натренувався, свинячий кілер. А потім і на людей перекинувся?.. Ну, на одного. Усе скочується до банальщини. «Убивство на побутовому ґрунті». Сумно.

– А ти хотів страшних таємниць, глибоко захованих відгадок і сили розуму від безстрашного столичного детектива?

– І трошки – від його помічника… – ображеним голосом повідомив Лисиця. – Чого ж тоді аж із Києва пхатися за тридев’ять земель? Щоб почути про тестя, який ненавидів зятя і професійним ударом відправив його за вічний горизонт? Через те, що свинí тату погане зробив? Ха-ха-ха. Дуже весело. Гумор по-донецьки.

– Тут не все так просто, – спокійно повів Марченко. – По-перше, тесть – колишній. Кречет же з дружиною два роки як не живе.

– Тим більше! – аж наче зрадів Богдан. – Залишилися обра́зи. Не поділили щось. От і вирішили розібратися. Поставити жирну крапку.

– Але колій би очі не зачепив.

– Чому це? – розвернувся до водія професор.

– Він же «професіонал», – спокійно міркував уголос донкор. – А вони очі не виколюють. Точний удар у серце – так. А очі ж нащо?

– Забобони, мабуть, – задумався Лисиця. – Щоб не залишився в очах образ убивці. Така побрехенька давно вже ходить з вуст в уста. Кожен у дитинстві чув про неї.

– Але навіть якщо все й так, навіщо йому так відкрито себе підставляти? – тримав свою лінію Марченко. – Усе ж просто. Такий удар одразу вкаже на нього. Він такий тупий, що не зміг вигадати щось оригінальніше? І не таке явне? Не вірю. Той, хто хоче вбити, придумає, як відвести від себе підозру.

– Тупих на світі багато, – заспокійливо мовив Богдан. – Та й ідіотів теж. А хіба не доводилося чути, як злочинці губили на місці злочину документи? Приїжджають оперативники, а там – сюрпрайз. Паспорт. На ім’я громадянина Забувайка Дурня Лоховича. І адреска каліграфічним почерком. Вони туди. А там друг їхній щирий кайф ловить. Заховався один. Ну, дуже надійно. За сімома замками. Хе! Усе просто. Бовдурів на світі – непереводно, як казав Свирид Петрович Голохвастов. Не думаю, що Донецьк тут помилувано… А може – терпіння в тестя через край хлюпнуло? І відкладати далі вже не міг. Чи просто не подумав про схованку. Або вдарив, а дотумкав про все вже пізніше. Коли нічого не змінити.

– Гм, – почухав ніс Ігор. – Може бути. Але перевірити треба. Та й інших зачіпок поки немає.

– Треба, – із жартівливою серйозністю кивнув Лисиця. – Негайно. А, до речі, ми куди їдемо?

– А до тестя і їдемо, – дістав Марченко папірця з ніши під магнітолою і прочитав: – Мордовцев Степан Пилипович. 1948 року народження.

– Далеко?

– Кілометрів двадцять із хвостиком. До Павлоградського. Це неподалік Лариного. Там, до речі, між ними «Ларинський степ». Ландшафтний заказник такий. Місцевого значення. Часу небагато, але одним оком накинемо. Та й Кальміусом[42] помилуємося. Люблю я його. У деяких місцях у нього є скельні каньйони. Зганяли б до витоку. Серед скель забетонований пам’ятник природи. Цікаво подивитися, як із джерела починається серйозна ріка. Було б більше часу… Ех… Показав би я тобі такі місця… Усю нашу красу…

– Спочатку робота. Насолода потім.

Марченко кивнув і натиснув. Машина слухняно додала. І полетіла назустріч новому.

Розділ 9. Мсьє слідопит

Дороги Павлоградського передавали вітання асфальту. Навіть повітряні поцілунки. Не бачилися з ним давненько вже. Залишалося написати листа. І кинути до поштової скриньки. Про електронку вони навіть не чули.

Марченко їхав обережно. Намагався об’їжджати ями. Але виходило так, що одну об’їдеш, а до іншої вскочиш. Ігореві це не подобалося. Машині теж. Та обирати не випадало.

Потрібна Будьонного, 12. Але, як туди потрапити звідси, не знав. Тут же вперше. Допоміг язик, який не тільки до Києва доводить. Зупинився, щоб запитати. Вулицею йшла жінка років під шістдесят. Запнута зеленою хусткою, у теплій синій кофті й темній спідниці. Хоч осінь ще не така глибока, жіночка одяглася правильно. Та й кісткам від тепла тільки радість. Несла брудну полотняну торбину. На прохання зупинилася й охоче розповіла. І Марченко подався так, як підказав «навігатор у хустці». Старшого покоління.

«Легенда» виявилася правдивою. І донкор зупинив «лачетті» біля потрібного будинку.

Садиба нічим не відрізнялася від решти. Хату збудовано десь у другій половині минулого століття, ближче до її початку. Стиль не сплутаєш. Цегла багато разів побілена. Старий, укритий грибком, шифер, який можна б уже й замінити. Брудно-зелений невисокий паркан «через одну дошку». Металеві ворота. Теж зеленого кольору. Фарбували давно. І зелене покриття в деяких місцях перетворилось на луску. А подекуди – й відпало зовсім. Дзвінка біля хвіртки нема. І напису про злого собаку. Та він може бути все одно. Це ж елементарно, Ватсоне.

Марченко й Лисиця дивилися у двір з надією побачити когось. Або хоча б дізнатися про собаку. Є він таки чи нема? Страшний чи можна не боятися? Але двір залишався порожнім. І собака не озивався. Стояти, отак дивлячись, звісно, можна. Ні користі, ні шкоди. Але ККД від нуля не відходив. І це штовхало «вперед». Бо й сніг прики́дає. А вони ж речей зимових не взяли. Та й гума на «лачетті» не міняна.

– Пішли? – повернувся до Лисиці Ігор і кивнув на будинок.

– Давай, – погодився Богдан. – Може, там і вдома нікого немає.

– Тільки я собак боюсь, – зізнався донкор. – Колись, малим як був, покусали. То тепер у нас із ними «конфронтація».

– Я теж, – сказав свою правду професор. – І не довіряю. З палицею спокійніше.

– А ми зараз…

Марченко пройшовся вздовж паркану ліворуч. Нічого не знайшов. Тоді зробив так і праворуч. Назад повертався щасливим. Відшукав добряче погризеного роками ціпка.

– Ого, мсьє слідопит! – зрадів Лисиця. – Не здаєшся. Позитив.

– Хто ж, як не ми? – усміхнувся Ігор ситуації і словам.

– Це точно, – погодився професор. – Як не ми, то хто ж…

Із хвіртки сусіднього двору вийшов чоловік років шітдесяти з добрячим гаком. Одягнутий у чорний костюм-«спецівку»