С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

Він перестрибнув через загорожу і побіг до нас. Він був одягнений у свою звичну уніформу — мішкувату сорочку, прямі джинси й черевики. Того дня він мав сірий капелюх, з-під якого ззаду вибивалося біле волосся. Під капелюхом ховалося обличчя — ніби вирізьблене з мармуру, кам’яне. Його бляклі очі мовби палали зсередини. Він мав вигляд розлючений, від чого зробився страшний, як саме пекло, і нагадував янгола-месника з коміксів.

— Нічого. Ми нічого не робили, — відповів Шон, уже не так зухвало. — Ми просто дуріли.

— Просто дуріли?

— Так, сер.

Містер Геллоран опустив очі на мене. Їхній вогонь трохи пригас.

— З тобою все добре?

Я звівся на ноги й кивнув.

— Угу.

— Ви справді просто дуріли?

Я глипнув на Шона. Він мало не спопелив мене очима. Я добре знав, що означав той погляд. Якщо я зараз щось скажу, мені гаплик. Я більше ніколи не зможу вийти з дому. А якщо триматиму язика за зубами, тоді, можливо, — тільки можливо, — на цьому все й скінчиться. Це покарання і мої страждання скінчаться.

Я знову кивнув.

— Так, сер. Ми просто дуріли.

Він і досі не зводив з мене погляду. Я опустив очі на свої кросівки, почуваючись малим і дурним боягузом.

Нарешті Геллоран відвернувся.

— Значить, так, — сказав він до хлопців. — Я до пуття не розгледів, що ви тут робили, і це єдина причина, чому я не веду вас зараз же до поліційного відділку. А тепер забирайтеся звідси, доки я не передумав.

— Так, сер, — пробелькотіли всі троє, раптом зробившись слухняними, наче маленькі діти.

Я спостерігав, як вони осідлали свої велосипеди і щодуху помчали геть. Містер Геллоран якийсь час дивився їм услід. На хвилину мені здалося, що він зовсім забув про мене. Аж раптом він обернувся.

— Отже, з тобою справді все гаразд?

Щось таке було в його обличчі, в очах, у голосі, що я не міг збрехати. Я похитав головою, відчуваючи, що от-от розплачуся.

— Так я й думав. — Містер Геллоран стиснув губи. — Найдужче я ненавиджу хуліганів. Але знаєш, хто вони насправді?

Я похитав головою. Тієї миті я не знав нічого. Я почувався кволим і тремтів усім тілом. Живіт і голова боліли, я задихався від сорому. Я хотів вимити рота мийним засобом і дерти себе губкою, доки не поздираю шкіру.

— Вони боягузи, — сказав містер Геллоран. — І на таких, як вони, завжди чекає розплата. Карма. Знаєш, що це таке?

Я знову похитав головою, і мені навіть трохи закортіло, щоб містер Геллоран пішов.

— Це означає, що ти пожинаєш те, що сам посієш. Якщо ти робиш комусь зло, воно зрештою повертається до тебе і дає копняка під зад. Одного дня той хлопець теж своє отримає. Можеш у цьому не сумніватися.

Він поклав долоню мені на плече й легенько його стиснув. Я вдавано усміхнувся.

— Це твій велосипед?

— Так, сер.

— Зможеш доїхати додому?

Я хотів сказати «так», але, правду кажучи, навіть стояти мені було важко. Містер Геллоран співчутливо всміхнувся.

— Он там стоїть моє авто. Бери свого велосипеда. Я тебе підвезу.

Ми перетнули дорогу і зупинилися біля його автівки. Блакитна «Принцеса»[11]. На стоянці перед продуктовою крамницею не було затінку, і щойно він відчинив дверцята, з салону дмухнуло гарячуще повітря. На щастя, сидіння були оббиті тканиною, а не шкірою, як у татовій автівці, і я принаймні не обпік собі ніг, коли сідав. А от футболка приклеїлася до моєї спітнілої шкіри.

Містер Геллоран умостився на водійському сидінні.

— Фух. Спекотненько, еге ж?

Він опустив вікно. Я вчинив так само. Ми рушили, і до салону влетів легенький вітерець.

Навіть у закритій розпеченій автівці мої ніздрі сповнював нестримний запах мого власного поту, бруду, крові та всього іншого.

«Мама точно мене вб’є», — подумав я. Мені вже ввижалось її обличчя.

«Що, заради Бога, сталося, Едді? Ти з кимось побився? Ти брудний… глянь на своє обличчя. Хто це зробив?»

Вона захоче дізнатися, хто це зі мною зробив, а тоді піде до його батьків, і то вже буде справжня катастрофа. Я відчув, як серце впало до п’ят.

Містер Геллоран повернув до мене голову.

— З тобою все добре?

— Моя мама, — пробурмотів я. — Вона страшенно розгнівається.

— Але ти не винен у тому, що сталося.

— Усе одно.

— Та якщо ти розкажеш їй…

— Ні, я не можу.

— Розумію.

— У неї зараз і без того багато клопотів.

— Он як, — Геллоран сказав це таким тоном, ніби знав про її клопоти. — Є інший варіант. Якщо хочеш, можеш зайти до мене і привести себе до ладу.

Він пригальмував на перехресті й увімкнув «поворот», та замість звернути ліворуч на вулицю, що вела до моєї домівки, він завернув праворуч. Авто повернуло ще двічі й зупинилося перед невеликим побіленим будинком.

— Ласкаво прошу, Едді, — усміхнувся містер Геллоран.

Усередині було прохолодно і темно. Усі штори були щільно запнуті. Вхідні двері відкривалися прямісінько у крихітну вітальню. Меблів було обмаль, лише кілька м’яких крісел, журнальний столик і малесенький телевізор на тумбочці. А ще був якийсь запах, чогось незвичного і трав’яного. На журнальному столику стояла попільничка з кількома білими недопалками.

Містер Геллоран підхопив її.

— Тільки викину ось це. Ванна нагорі, одразу біля сходів.

— Добре.

Я піднявся вузькими сходами. Відразу на сходовому майданчику була невеличка ванна кімната із зеленою плиткою й сантехнікою. Вицвілі помаранчеві килимки лежали біля ванни і навколо унітазу. Над умивальником висіла маленька дзеркальна шафка.

Зачинивши двері, я глянув на себе в дзеркало. Під носом засохли шмарклі, а на щоках виднілися брудні патьоки від сліз. Дякувати Богу, мама не побачить мене в такому вигляді. Інакше я до кінця канікул просидів би у своїй кімнаті, а на прогулянку міг би вийти хіба що на наш задвірок. Я почав витирати обличчя м’якою ганчіркою, що висіла коло умивальника, вмочуючи її в теплу воду, яка щоразу каламутилася, щойно я знімав із себе новий шар бруду.

Я знову подивився на себе в дзеркало. Краще. Я майже привів себе до звичного вигляду. Я витер обличчя великим, трохи колючим рушником і вийшов з ванної кімнати.

Я мав би відразу спуститися вниз. Якби я так і вчинив, більше нічого б не сталося. Я міг би спокійнісінько піти додому й навіть не згадувати про той візит. Та натомість я повернув до двох інших дверей на поверсі. Обоє були зачинені. Мені закортіло дізнатися, що ж там за ними ховається. Бодай зазирнути. Я взявся за ручку і відчинив ті двері, які