Стівен Кінг - Аутсайдер

тренуєш дівчачих команд, чи не так? Ані з футболу, ані з софтболу, ані з лакросу. Ти тримаєшся хлопців. Улітку — бейсбол, восени — Поп Ворнер, узимку — баскетбол у Християнській молодіжній, хоча підозрюю, що там ти просто спостерігаєш. Усі ці поїздки до Християнської щосуботи ввечері, їх же можна назвати розвідницькими експедиціями, правда? Пошукати хлопців, швидких і спритних. А може, раз так, подивитися, які вони з себе у шортиках.

Ралф чекав, щоб Гові це все припинив, але Гові мовчав, принаймні поки що. На його обличчі не можна було нічого прочитати — жодного поруху, окрім як очима, що пересувалися від одного мовця до іншого. «Мабуть, він збіса добре грає в покер», — подумав Ралф.

А от Террі навпаки почав усміхатися.

— Це ви дізналися від Віллов Рейнвотер. Напевне, що від неї. Ще та штучка, скажіть? Чули б ви, як вона по тих суботніх вечорах горлає: «Чави його, чави, ноги в руки й дуй ДО КІЛЬЦЯ!» Як у неї справи?

— Це ти нам розкажи, — відповів Семюелз. — Зрештою, ти бачився з нею у вівторок увечері.

— Не бачився…

Гові схопив Террі за плече та стиснув його, поки тренер не наговорив нічого зайвого.

— Чому б нам не припинити цього попереднього допиту? Просто розкажіть Террі, чого він тут опинився. Викладайте.

— Розкажи нам, де ти був у вівторок, — заперечив Семюелз. — Як почав, то давай уже закінчуй.

— Я був…

Та Гові Ґолд знову стиснув плече Террі, цього разу дужче, і тренер замовк.

— Ні, Білле, так не піде. Розкажіть, що ви на нього маєте, інакше я просто зараз піду до журналістів і повідомлю їм, що ви затримали одного з найповажніших мешканців Флінт-Сіті у справі з убивства Френка Пітерсона, поставили отакенну пляму на його репутацію, нажахали його дружину й дітей, а чому — так і не сказали.

Семюелз поглянув на Ралфа, той стенув плечима. Якби не присутність окружного прокурора, Ралф би вже давно виклав усі докази, сподіваючись на швидке зізнання.

— Нумо, Білле, — сказав Гові. — Цьому чоловікові треба додому, до родини.

Семюелз усміхнувся, проте радості в його очах не було — він просто скалозубив.

— Побачиться з ними в суді, Говарде. У понеділок, на попередньому слуханні.

Ралф відчував, що матерія культурного спілкування тане, й основну провину за це покладав на Білла, якого щиро розлютив цей злочин, а також чоловік, який його скоїв. І кожен розлютився б… але поля на цьому не зореш, як сказав би Ралфів дідусь.

— Так, перш ніж ми розпочнемо, у мене є запитання, — втрутився Ралф, намагаючись говорити легко і жваво. — Лише одне. Окей, раднику? Ми все одно про це дізнаємося, рано чи пізно.

Здавалось, Гові був навіть удячний, що зміг відвернути увагу від Семюелза.

— Став своє запитання.

— Яка в тебе група крові, Террі? Ти знаєш?

Террі подивився на Гові, який знизав плечима, потім перевів погляд на Ралфа:

— Та ж маю знати. Шість разів на рік я здаю кров у Червоному хресті, бо група досить рідкісна.

— АВ, резус позитивний?

Террі кліпнув:

— Як ви знаєте? — а тоді, збагнувши відповідь: — Але не настільки рідкісна. Як хочете ексклюзиву, то вам потрібна АВ з негативним резусом. Один відсоток населення. У Черво­ному хресті такі люди стоять на швидкісному наборі, повірте.

— Коли йдеться про рідкісність, я завжди згадую відбитки пальців, — зауважив Семюелз мимохіть, наче вів легку розмову зі знайомим. — Мабуть, тому, що вони часто випливають на суді.

— І нечасто згадуються в рішенні присяжних, — докинув Гові.

Семюелз його проігнорував:

— Не існує двох людей з абсолютно однаковими відбитками. Навіть у відбитках однояйцевих близнюків є мікроскопічні відмінності. У тебе ж нема однояйцевого близнюка, так, Террі?

— А ви ж не хочете сказати, що знайшли мої відбитки на місці вбивства малого Пітерсона?

На обличчі Террі з’явився вираз цілковитої невіри. Ралф мусив віддати йому належне — тренер був збіса добрим актором і, вочевидь, збирався прясти цю нитку аж до самого кінця.

— У нас стільки відбитків, що й порахувати важко, — відповів Ралф. — По всьому білому фургоні, яким ти викрав малого Пітерсона. На велосипеді малого, який ми знайшли у вантажному відсіку того фургона. На скрині з інструментами, що лежала в тому фургоні. По всьому «субару», на який ти пересів за пабом «Коротунів».

Ралф замовк, потім продовжив:

— І на гілці, якою ти вчинив акт содомії над малим Пітерсоном — такий жорстокий напад, що хлопчик уже від самих внутрішніх травм мав померти.

— Нам навіть не знадобився дактилоскопічний порошок чи УФ світло, — додав Семюелз. — Ті відбитки поставлено кров’ю хлопчика.

Саме в цей момент більшість злочинців (десь відсотків дев’яносто п’ять) ламаються, з адвокатом чи без. Але не Террі. Ралф побачив на його обличчі шок і здивування, але не провину.

Гові прийшов на виручку:

— То є у вас відбитки. Добре. Не перший раз, коли відбитки сфальшували.

— Кілька — можливо, — сказав Ралф. — Та сімдесят? Вісім­десят? Кров’ю, на знарядді злочину?

— Ще в нас є ціла низка свідків, — продовжив Семюелз і почав загинати пальці: — Тебе бачили на парковці «Делікатесів Джералда», коли ти пристав до малого Пітерсона. Бачили, як ти клав його велосипед у фургон, на якому приїхав. Бачили, як він сідає з тобою в той фургон. Бачили, як ти весь у крові виходиш із лісу, де сталося вбивство. Можу продов­жити, але мама мені завжди казала, що варто трохи припасти навпісля.

— На свідків нечасто можна покластися, — відповів Гові. — Відбитки — річ непевна, а свідки…

Він похитав головою.

— І я б погодився, принаймні у більшості випадків, — втрутився Ралф. — Але не тут. Один із моїх свідків щойно зауважив, що Флінт-Сіті, по правді, дуже маленьке місто. Не скажу, що повністю погоджуюсь, але комуна на Західному боці досить згуртована, і містера Мейтленда знають майже всі. Террі, жінка, яка бачила тебе біля «Джералда», — сусідка, а дівчинка, що бачила, як ти виходиш із заростів парку Філіс, дуже добре тебе знає. І не тому, що живе зовсім неподалік від тебе, а тому, що ти колись повернув їй песика-втікача.

— Джун Морріс? — Террі дивився на Ралфа з виразом щирої невіри. — Джуні?

— Та інші, — сказав Семюелз. — Багато інших.

— Віллов? — Террі прошепотів, наче йому дали під дих. — Вона теж?

— Багато інших, — повторив Семюелз.

— Усі вони з шести фотокарток обрали тебе, — мовив Ралф. — Не вагаючись.

— А на фотокартці мій клієнт часом не був у кашкеті «Золотих драконів» і футболці з великою «Т» на грудях? — поцікавився Гові. — І чи не стукав пальцем по цій фотокартці поліцейський, що збирав свідчення?

— Невже ти дійсно так думаєш? — спитав Ралф. — Сподіваюся, що ні.

— Це якийсь нічний кошмар, — промовив Террі.

Семюелз співчутливо всміхнувся і сказав:

— Розумію. І для того, щоб він закінчився, всього лише треба розповісти, чому ти це зробив.

«Наче в цьому Божому світі знайдеться таке пояснення, якому зможуть повірити люди при глузді», — подумав Ралф.

— Це тільки на краще, — Семюелз мало не