Агата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

так, він був тут, це точно. Навіть не один раз. Ваш друг, так? Ах, джентльмени з маєтку, вас тут досить багато! – І він знову грайливо зиркнув.

– А що, джентльмени з маєтку часто тут бувають? – спитав я, напустивши байдужості.

Він із розумінням підморгнув мені.

– Так, містере, один буває. Зауважте, імен я не називаю. Дуже великодушний джентльмен! О, сер, моя вам повага.

Я швидко пішов. Івлін Говард мала рацію, і я відчув різку огиду до, як мені здалося, великодушності Альфреда Інґлторпа коштом іншої жінки. Чи причиною злочину було це екзотичне циганське обличчя, чи таки гроші? Напевно, це було розумне поєднання й першого, і другого.

Пуаро виявляв пильну цікавість до одного моменту. Раз чи двічі мені здалося, що він уважає вказаний Доркас час сварки помилковим. Він їй неодноразово казав, що, коли вона почула голоси, було вже о пів на п’яту, а не четверта година.

Але Доркас лишалася непохитною. Між моментом, коли вона почула голоси, і п’ятою годиною, коли віднесла чай господині, минула година, а то й більше.

Слухання проводилися в п’ятницю в приміщенні шинку «Стайлайтіз Армз» у селі. Ми з Пуаро сиділи поряд, оскільки свідчити не мали.

Попередні заходи вже минули. Присяжні оглянули тіло, і Джон Кавендіш засвідчив особу покійної.

Потому він описав своє пробудження й обставини смерті матері.

Далі розглядали судово-медичні висновки. Стояла мертва тиша, і всі очі були спрямовані на знаменитого лондонського фахівця, який, як відомо, на той момент був одним із найбільших авторитетів у токсикології.

Кількома словами він підбив підсумки розтину. Якщо обійти медичну термінологію та формальності, усе зводилося до того, що місіс Інґлторп зустріла свою смерть у результаті отруєння стрихніном. Аналізи свідчили, що вона, мабуть, прийняла не менше трьох чвертей грана стрихніну, а можливо, цілий гран або й трохи більше.

– А вона могла проковтнути отруту випадково? – запитав коронер.

– Я вважаю це дуже малоймовірним. Стрихнін не використовують для побутових цілей, як, приміром, деякі отрути, до того ж на його продаж накладені обмеження.

– Чи огляд допоміг виявити, як увели отруту?

– Ні.

– Думаю, ви прибули в Стайлз до приїзду доктора Вілкінза?

– Це так. За воротами я зустрів автомобіль, тож поквапився туди так швидко, як тільки міг.

– Чи можете ви точно розповісти, що сталося далі?

– Я увійшов до кімнати місіс Інґлторп. Тієї миті в неї вже почалися типові стовбнякові судоми. Вона повернулася до мене й тихо видихнула: «Альфред… Альфред…»

– Чи могла місіс Інґлторп прийняти стрихнін із вечірньою кавою, яку їй приніс її чоловік?

– Можливо, але стрихнін – досить швидкий за своєю дією препарат. Симптоми з’являються від однієї до двох годин після прийняття. За деяких умов його дія сповільнена, але в цьому випадку жодна з таких обставин не підтвердилася. Припускаю, місіс Інґлторп випила каву після вечері, близько восьмої години, а симптоми не проявлялися аж до світання; це вказує на те, що препарат було прийнято пізно вночі.

– У місіс Інґлторп була звичка випивати посеред ночі чашку какао. Може, стрихнін підсипали туди?

– Ні, я сам узяв на аналіз пробу какао, що залишилося в каструльці. Стрихніну там не виявлено.

Поруч я почув тихий сміх Пуаро.

– Звідки ви знали? – прошепотів я.

– Слухайте.

– Маю сказати, – продовжував доктор, – я б сильно здивувався, якби результат був іншим.

– Чому?

– Просто в стрихніну надзвичайно гіркий смак. Його можна виявити в розчині один до сімдесяти тисяч, і його можуть замаскувати тільки дуже сильно ароматизовані речовини. Какао не могло б приховати його смак.

Один із присяжних захотів знати, чи те ж зауваження стосується й кави.

– Ні. Кава має власний гіркуватий смак, який, імовірно, перекрив би смак стрихніну.

– То ви вважаєте ймовірнішим, що препарат підсипали в каву, але з невідомої причини його дія була сповільнена?

– Так, але чашка розбита, тож немає можливості взяти на аналіз її вміст.

На цьому доктор Бауерстайн закінчив свої свідчення. Доктор Вілкінз повністю підтвердив його аргументи. Він категорично відкинув можливість самогубства. У загиблої, за його словами, було слабке серце, але в цілому вона мала відмінне здоров’я, а також була весела та врівноважена. Місіс Інґлторп ніколи б не покінчила життя самогубством.

Далі викликали Лоуренса Кавендіша. Його свідчення виявилися не надто корисними: він просто повторив братові слова. Зібравшись іти, він зупинився і, вагаючись, сказав:

– Можна зробити припущення?

Він благально подивився на коронера, який бадьоро відповів:

– Звичайно, містере Кавендіш, ми тут для того, щоб віднайти істину, і приймаємо все, що може в подальшому роз’яснити ситуацію.

– Це просто моя думка, – уточнив Лоуренс. – Звичайно, я можу помилятися, але мені все ж таки здається, що мама померла природною смертю.

– Містере Кавендіш, чому ви так думаєте?

– Мама деякий час перед своєю смертю вживала тонік з умістом стрихніну.

– А! – сказав коронер.

Присяжні зацікавлено подивилися на нього.

– Знаю, – продовжував Лоуренс, – що були випадки, коли кумулятивний ефект від препарату, що вводився протягом певного часу, закінчувався смертю. Також можливо, що це було випадкове передозування ліками?

– Ми вперше чуємо, що на момент смерті загибла приймала стрихнін. Ми дуже вдячні вам, містере Кавендіш.

Знову викликали доктора Вілкінза, і він висміяв цю думку.

– Припущення містера Кавендіша абсолютно неможливе. Будь-який лікар скаже вам те саме. Стрихнін у певному сенсі має кумулятивну дію, але в цьому випадку він не призвів би до раптової смерті. Мали б бути тривалі хронічні симптоми, які одразу привернули б мою увагу. Це просто абсурдно.

– А друге припущення? Що місіс Інґлторп випадково прийняла завелику дозу?

– Три або навіть чотири дози не призвели б до смерті. Місіс Інґлторп завжди мала велику пляшку цього препарату, оскільки отримувала його з аптеки «Кутс» у Тедмінстері. Але для такої кількості стрихніну, яку виявили в організмі померлої, вона мала б випити майже всю пляшку.

– Отже, ви вважаєте, що цей тонік не був причиною смерті?

– Звичайно. Ця думка просто сміховинна.

Присяжний, який поставив це запитання, припустив, що аптекар, який готував ці ліки, можливо, помилився.

– Так, звичайно, завжди є така можливість, – відповів лікар.

Але Доркас, наступний свідок, розвіяла й такий варіант. Ліки не були приготовані нещодавно. Навпаки, у день смерті місіс Інґлторп прийняла останню дозу.

Тому питання про тонік остаточно закрили, і коронер продовжив. Випитавши в Доркас, як її розбудило несамовите теленькання дзвінка господині і як вона відтак розбудила й інших домочадців, він почав тему сварки попереднього дня.

Доркас розповіла те саме, що ми з Пуаро вже чули, тому не повторюватиму її слова.

Наступним свідком була Мері Кавендіш. Вона стояла дуже струнко