Агата Крісті - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Ви були пілотом на військовому літаку, правда ж? – запитала вона. – І вас нагородили медаллю, чи не так?

– Справді нагородили, але користі з того мені було мало. Люди знають, що ти нагороджений за бойові заслуги й намагаються чимось тобі допомогти. Пропонують роботу й усе таке. Дуже люб’язно з їхнього боку. Але робота конторська, а ти зовсім не готовий до неї. Ти просто нездатний сидіти за столом у лабіринті цифр. У мене були свої ідеї, я намагався навіть дещо запровадити в життя. Але не було фінансової підтримки. Я не міг знайти хлопців, які погодилися б укласти гроші в те, що я задумав. Якби я мав бодай трохи капіталу…

Він замислився, а тоді запитав:

– Ви не знали Еді, мою дружину? Ні, звичайно, ви її не знали. Вона дуже відрізнялася від усієї цієї компанії. Насамперед була молодша від них. По-друге, служила в Жіночих допоміжних військах повітряних сил. Вона завжди казала, що її старий зсунувся з глузду. Тремтів над грішми так, ніби міг забрати їх із собою в могилу. Але забрати їх туди він не зможе. Гроші мають бути поділені, коли він помре. Частка Еді дістанеться Александерові, звісно. Але він не зможе розпоряджатися капіталом, поки йому не виповниться двадцять один рік.

– Пробачте, але я знову попрошу вас злізти зі столу. Я хочу підготувати їжу до подачі на стіл і приготувати соус.

У цю мить з’явилися Александер і Стодарт-Вест, засапані, з рожевими обличчями.

– Привіт, Браєне, – лагідно звернувся Александер до батька. – Ось ти куди прийшов. Як смачно пахне цей шмат яловичини! А йоркширський пудинг буде?

– Звичайно, буде. Ось він, тут.

– Нас годують жахливим йоркширським пудингом у школі. Він такий у них водянистий і такий слизький.

– Зникніть із-перед моїх очей, – сказала Люсі. – Я хочу зготувати соус.

– Зготуйте багато соусу. Ви можете зготувати два повні соусники?

– Так, зможу.

– Клас-но, – сказав Стодарт-Вест, докладаючи всіх зусиль, щоб промовити це слово з австралійським акцентом.

– Я не люблю, коли соус блідий, – сказав Александер із тривогою в голосі.

– Він не буде блідий.

– Вона надзвичайна куховарка, – сказав Александер батькові.

Люсі мала миттєве враження, що ці двоє помінялися ролями. Александер говорив, як говорить добрий батько, розмовляючи зі своїм сином.

– Ми зможемо допомогти вам, міс Айлесберроу? – чемно поцікавився Стодарт-Вест.

– Так, можете. Александере, піди й удар у гонг. А ти, Джеймсе, віднеси тацю до їдальні. Ви віднесете туди м’ясо, містере Істлі, а я – картоплю та йоркширський пудинг.

– Тут присутній чоловік зі Скотленд-Ярду, – сказав Александер. – Як ви думаєте, він їстиме з нами ланч?

– Це залежить від того, чи запросить його до столу ваша тітка.

– Не думаю, що тітка Емма буде проти… Вона дуже гостинна. Але навряд чи це сподобається дядькові Гарольду. Він страшенно роздратований цим убивством. – Александер вийшов у двері з тацею, сповістивши через плече деякі додаткові відомості: – Містер Вімборн тепер перебуває в бібліотеці разом із чоловіком зі Скотленд-Ярду. Але він не залишається на ланч. Він сказав, що йому терміново треба повернутися до Лондона. Ходімо, Стодере. О, я геть забув. Я ж його попросив піти замість мене вдарити в гонг.

У цю мить пролунав удар гонгу. Стодарт-Вест був справжнім артистом. Він уклав у цей удар усе своє мистецтво й урвав будь-які подальші розмови.

Браєн приніс м’ясо, Люсі прийшла слідом із картоплею й пудингом і повернулася, щоб узяти два наповнені по вінця соусники.

Містер Вімборн стояв посеред холу й натягував рукавички, коли Емма збігла вниз по сходах.

– Ви справді не хочете залишитися на ланч, містере Вімборн? Стіл уже накритий.

– Ні, у мене важливе ділове побачення в Лондоні. Не турбуйтеся, у поїзді є вагон-ресторан.

– Я дуже вдячна вам за те, що прийшли, – сказала Емма.

Два офіцери поліції вийшли з бібліотеки.

Містер Вімборн узяв руку Емми у свою.

– Вам немає чого тривожитися, моя люба, – сказав він. – Це детектив-інспектор Кредок, який приїхав із Нового Скотленд-Ярду, щоб узятися за розслідування цієї справи. Він повернеться сюди о пів на третю, щоб розпитати вас про факти, які можуть допомогти його розслідуванню. Але, повірте мені, вам немає чого тривожитися. – Він подивився на Кредока. – Я можу сказати міс Крекенторп те, що ви сказали мені?

– Звичайно, сер.

– Інспектор Кредок щойно мені сказав, що це не місцевий злочин. Вважають, що вбита жінка приїхала сюди з Лондона й вона, мабуть, іноземка.

Емма Крекенторп гостро запитала:

– Іноземка? Вона француженка?

Містер Вімборн, очевидно, хотів утішити Емму своїм повідомленням. Але її слова захопили його зненацька. Погляд Дермота Кредока швидко ковзнув від нього й упав на обличчя Емми.

Він не міг зрозуміти, чому вона так відразу дійшла висновку, що вбита жінка – француженка, і чому ця думка так її стривожила.

Розділ дев’ятий

І

Єдиними людьми, що віддали належне чудовому ланчу Люсі, були двоє хлопчиків і Седрік Крекенторп, який, здавалося, анітрохи не переймався обставинами, що примусили його повернутися до Англії. Він розглядав цю подію як досить кумедний жарт моторошних сил природи.

Таке ставлення, помітила Люсі, неймовірно дратувало його брата Гарольда. Гарольд, схоже, сприймав убивство як персональну образу для родини Крекенторпів, і його роздратування було таким, що він майже не їв ланчу. Емма здавалася стривоженою й нещасливою і теж майже не їла. Альфред, схоже, поринув у якісь свої думки й майже не розмовляв. Це був досить вродливий чоловік із тонким смаглявим обличчям і близько посадженими очима.

Після ланчу двоє офіцерів поліції повернулися й чемно запитали, чи можна їм обмінятися кількома словами з містером Седріком Крекенторпом.

Інспектор Кредок був дуже люб’язний і приязний.

– Сідайте, містере Крекенторп. Я так розумію, ви щойно повернулися з Балеарських островів. Ви там жили?

– Так, протягом останніх шістьох років. На острові Ібіца. Там я почував себе ліпше, ніж у цій похмурій країні.

– Я думаю, ви там мали набагато більше сонця, ніж ми тут, – сказав інспектор Кредок, приязно всміхаючись. – Але, наскільки мені відомо, ви зовсім недавно приїздили додому – на Різдво, якщо бути точним. Що примусило вас так скоро приїхати вдруге?

Седрік широко всміхнувся.

– Я одержав телеграму від Емми – своєї сестри. Раніше ніхто нікого не вбивав на території нашого маєтку. Емма хотіла, щоб ми зібралися всі, – тож я й приїхав.

– Ви цікавитеся кримінологією?

– О, немає потреби в застосуванні таких надуманих наукових термінів. Просто мені подобаються вбивства – цікаво, хто їх скоїв, і все таке. А тут, можна сказати, вбивство мало не на сходах нашого дому – таке трапляється хіба що раз у житті. Крім того, я подумав, що бідолашній Еммі знадобиться допомога – адже їй нелегко буде дати раду химерам старого батька, розібратися з поліцією та з усім іншим.

– Розумію. Ця подія розбудила ваші спортивні інстинкти, а також ваші родинні почуття. Я не маю найменшого сумніву, що ваша сестра буде надзвичайно вдячною вам – хоч обидва інші її брати теж приїхали, щоби бути з нею.

– Але не для того, щоб розважити її й заспокоїти, – сказав йому Седрік. – Гарольд цілком вибитий із рівноваги. Його репутації в Сіті може вельми