Ванда Трезор - Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор

Коли посмажена картопля була з'їдена, а Джульєттине молоко гарненько випите, і ми з Максимом доїдали дві булочки, котрі він приніс із своїх запасів, я розповіла йому про дзвінок Володимира. Адже він мій охоронець тепер, повинен знати все, хіба не так?

- Гарний варіант, - глухо сказав Максим, відвернувшись до плити і накриваючи сковорідку кришкою. - Тим більше, ти зможеш виїхати в Австралію і не боятися переслідувань свого Реста.

- Він не мій, - роздратовано огризнулась я. - Я його вже ненавиджу! Невже може бути такий різкий перехід від кохання до ненависті? - глянула я на Максима. - Адже я кохала його. Дуже. Все для нього зробила б. Все…

- Кохала.., - промовив Максим, задумливо на мене дивлячись. 

- Хіба так можна? Про дитину? Хай би просто сказав, не хочу знати ні тебе, ні твоєї дитини, а він… Все хоче контролювати. Так, він такий.

- І дитину зможеш народити в іншій країні, вона тоді піддана Австралії буде, Рест нічого зробити не зможе, - продовжив чоловік.

- Так, - погодилась я. - Це справді гарний варіант, але я повинна подивитися ще на двох інших претендентів, адже якщо вже все це затіяла, то повинна довести до кінця. Не люблю зупинятися на півдорозі.

Максим кивнув, а потім раптом схопився на ноги й сказав:

- Знаєш, я згадав, що обіцяв сьогодні шефові принести проміжний звіт про мої дослідження. Тому зараз мушу йти. Проте наша домовленість про прогулянку ввечері до річки залишається в силі, - запевнив він мене, побачивши, напевно, мій розчарований погляд. - Ти ж не забудь!

- Так, я пам'ятаю, - протягнула я сумно, проводжаючи чоловіка поглядом.

Максим пішов, я помила посуд, трошки прибрала в літній кухні, яка поступово почала набирати жилого вигляду. От, що не кажіть, а якщо людина живе у якійсь хаті, квартирі, приміщенні, то одразу ж видно, що це помешкання жиле, а не занедбане й закинуте. От і ця кухонька. Ще вчора була зовсім забута, а сьогодні в ній пахне смачною смаженою картоплею, і долівка підметена, і на столі тарілки стоять, і мух повно, бо на запах їжі прилетіли… Гарно тут нам з Максимом удвох, затишно… Я посміхнулася своїм смішним думкам, накрила тарілки на столі вишитою серветкою, котру знайшла в бабусиній шафі, й пішла до хати. Треба ще фіранки почепити на вікна. Теж у шафі бачила. Буде мило й по-українському. Я люблю таке фольклорне оформлення, наївне й добре…

Я почала знову переглядати пошту, проте жодних нових листів до мого оголошення так і не побачила. Отже, залишаються три претенденти. Що ж, треба привести себе до порядку. Я підійшла до дзеркала і почала розглядати себе. Висока струнка дівчина з правильними рисами обличчя. Красуня, як казали мені чоловіки, симпатична, як казала мені мама, приваблива, як чортяка, казала колись Варвара…

Я дістала з валізи свій найкращий довгий літній сарафан, який вирішила сьогодні вдягнути на річку. Відкриті плечі, виріз, що оголює частину грудей, легка тканина, наче серпанок, блакитні волошки по подолу. Він був ідеальним. Цей сарафан я не носила ще ні разу, хотіла одягнути для Реста, коли ми будемо святкувати мою вагітність. Для коханого чоловіка. Так. Для коханого. А тепер… Просто вдягну. Для себе. І для… І для Максима…

Я вдягнулася, покрутилася перед дзеркалом і підморгнула білявці з блакитними очима й трохи переляканим поглядом у дзеркалі. “Ти дуже гарна!” - сказала. А що? Себе треба хвалити!

А потім я вирішила “прогуляти” свою нову річ. Адже коли одягнеш щось нове, то воно деякий час викликає певний дискомфорт, аж поки її трохи не поносиш, не звикнеш… Саме тому я вирішила пройтися по селу і зайти до Олени Павлівни, тієї жіночки, вчительки, з якою ішла вчора з електрички. Якраз і розпитаю дещо в неї.

Пройшла трохи по вулиці й біля другої ж хати мене зупинила досить колоритна бабуся, котра сиділа на лавочці з паличкою.

- Добрий день, - привіталась я.

Вона кивнула, глипнувши на мене з-під натягнутої майже на брови хустини, а потім кинулася в атаку. Саме так, в атаку, бо іншого слова тут і не підбереш. Засипала мене питаннями й коментарями, навіть не чекаючи відповіді, про все висловлювала свою думку і свій вердикт.

- А це ти чия така гарна? - гострі очі пробіглися по моєму сарафанові. - Не знаю тебе! Всіх у селі знаю! Приїхала до когось, може, в гості?

- Так, приїхала, - кивнула я. - Меланії Романихи хату знаєте? Недалеко біля річки? Я там тепер живу. Приїхала на літо відпочити… Я її онука, Марта...

- А, Меланку? Знала, знала Меланку! На тому світі вона вже. Скоро і я там буду. Дурна була твоя баба Меланка, ще коли молода була, в мене Василя відбила! Я їй цього не простила й досі! - по-діловому і трохи гнівно кивнула бабця.

І я раптом згадала її. Коли ми приїжджали в гості до бабусі, та розповідала про “чорнороту” сусідку Вальку, яка про всіх усе знає і про всіх пліткує та на всіх наговорює різні неприємні речі. Ця жінка тоді була молодша й приємніша на вигляд, а зараз стала схожою на страшну стару відьму з казки. Я насупилась. Дарма почала щиро розповідати про себе. Як видно, її характер та звички не змінилися…

- І це скільки тобі років? - спитала знову бабця. - Це ти чоловіка вже, мабуть, маєш і дітей? Чому сама ходиш? І одягнулася, як по телевізору показують! Сором один! Безсоромниці так одягаються!

- Ні, чоловіка не маю та й дітей теж поки що ні, - повільно відповіла я, вражена такою активною критикою. Але це був, як виявилося, лише початок “критики”.