Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

- Але... Навіщо вам усе це потрібно?

- Нехай це залишиться маленькою таємницею.

Він відвів погляд.

- Що з вами тепер робити? Не проганяти ж вас. Я запрошую вас до себе… Але, попереджаю, в будинку холодно і годувати вас нічим.

Незнайомець підвівся. Обличчя його в напівтемряві здавалося абсолютно безпристрасним.

- Ви помиляєтесь. У будинку тепло, піч розтоплена та вечеря готова. Ваш кіт нагодований і мирно спить.

- Що за безглузді жарти! - вигукнула Маргарита.

- Зайдіть у будинок і переконайтеся самі.

Маргарита рішуче попрямувала до ґанку.

У великій залі в каміні палахкотіло полум'я. На кріслі спав кіт Філіп.

Зустрічаючи господиню, він ліниво потягнувся і нявкнув.

Маргарита швидко повернулася на ґанок.

Незнайомець вів коня на поводі.

- Як ви потрапили до будинку? – різко спитала Маргарита.

- О, це пара дрібниць. Не варто навіть пояснень.

- Ви злодій?

Вона дивилася на нього нахмуривши брови.

Незнайомець стомлено похитав головою. Ймовірно, це означало заперечення.

- Чому ви не залишилися в будинку, коли вже увійшли?

- Не хотів бути непроханим гостем.

- Та хто ви такий?

- Мене звуть Оскар. Я автор.

- Тільки цього мені ще не вистачало, - пробурмотіла Маргарита і зітхнула. Потім додала голосніше:

- Бачите ту прибудову? Там стайня. І є сіно для коня. Візьміть цей навісний замок - стайню потрібно добре замкнути, бо в околицях блукають вовки. А то від вашого коня до ранку залишаться самі кістки.

***

Вони сиділи біля каміна та грілися. Кіт Філіп, який віддячив усім своєю увагою, лагідно муркотів біля ніг.

Оскар допоміг запалити ліхтарі на подвір'ї. Потім прийшов з морозу почервонілий, майже весь час мовчав, іноді говорив тихо і душевно.

Маргариті хотілося поділитися своїми враженнями, тому вона навіть раділа присутності цієї невідомої їй людини і розповіла усе, не приховавши нічого.

Чоловік довго мовчав, потім підвівся, погрів руки біля вогню, підійшов до столу, відкрив футляр і дістав флейту.

- Ви дозволите? – запитав, обернувшись.

Маргарита кивнула головою.

Він, дунувши, почав витягувати з флейти різні незграбні звуки. Поступово ці звуки виділилися єдине музичне полотно, стали логічнішими і красивішими і, нарешті, вилилися в струнку тиху мелодію.

У цій мелодії було все – фіолетово-синій сніг, веселе обличчя батька, який тягне за мотузку санки, радісний сміх маленької Маргарити, молода її мама, що ліпить сніжки, смішна снігова баба з очима - вугіллям і морквяним довгим носом, гарний, застигле під снігом старовинне місто, веселий теплий дім з каміном і годинником, гра на скрипці, радість лагідного цуценяти, хорова дружна пісня, святковий пиріг зі свічками... Маргарита поринала в якусь мрію, в гарний чудовий світ, а коли прийшла до тями, Оскар стояв з опущеною флейтою, і очі його горіли.

- Як це чудово! - захоплено сказала Маргарита. - Ця ваша гра ... Але ... що це за мелодія?

- Це я сам вигадав. Я ж казав, я автор. Пишу вірші, творю музику. Це моє життя, мій хліб!

- Та ви, виявляється, майстер! Ви зачарували мене цією мелодією.

Ще трохи поговоривши, вони розійшлися кімнатами.

Маргарита лягла, але довго не могла заснути. Мелодія Оскара стояла в її голові.

Маргарита встала, вийняла з футляра флейту. Спочатку грала несміливо та хаотично, але пам'ять підказувала їй вірні ноти. І вона заграла сміливіше і стрункіше.

За вікном дуже повільно і тихо, виблискуючи іскорками, падав сніг. Він одягав руку дерева з розчепіреними гілками - пальцями в білий рукав снігової шуби...

…Вранці Маргарита заплела волосся, одяглася і спустилася вниз, але Оскара не було. Незабаром мали приїхати від графа, тому Маргарита постукала до кімнати, де спочивав Оскар. Ніхто не відповів.

 Вона кинулася шукати свого гостя по дому, а потім у дворі та в саду – марно. У стайні не було коня і воза, але сліди копит підказали їй, що майстер - творець покинув її будинок.

Здивувавшись такому поспішному від'їзду і зазнавши гіркоти, ніби сталася якась втрата, Маргарита сіла в карету, що була прислана за нею. Вона їхала, то переживаючи за батька, то згадуючи про Оскара. Щодо батька, то вона вірила лікареві - той обов'язково допоможе.

Вона помітила, як за вікном замиготіли будинки – маленькі, наче іграшкові...

Карета в'їхала в місто Андрес, і копита коня застукали по кам'яній бруківці, розмітаючи груди снігу.

І раптом, недалеко від лавки старого, карета зупинилася.

Висунувшись із вікна Маргарита запитала кучера: