Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

***

Обличчя графа Еміля - випещене, з м’ясистими губами, які при необхідності складалися в посмішку.

"Оскал ящера", - чомусь подумалося Маргариті.

Граф довго і туманно говорив ніби ні про що, але повторювався один і той же мотив - самотність, відсутність кохання та людського тепла.

- Тому я прошу вас про допомогу, Маргарито. Я прошу вас залишитись тут, у замку зі мною. Додому повертатися вам немає потреби. Все необхідне ви отримуватимете тут.

У душі Маргарити почав народжуватися далекий, прихований. загнаний углиб страх. Вона згадала про долю шістьох дівчат.

- Ваше ясновельможносте, я дуже ціную вашу пропозицію. Але скрасити вашу самотність у мене не вийде, - сказала вона. -  У мене хворий батько.

- Саме цю проблему можна вирішити, - сказав граф. – До вашого батька я відправлю найкращого лікаря. Він отримуватиме усе необхідне.

- Але, крім цього,  я маю будинок. Служниця моя звільнилася. Будинок буде занедбаний, і мій домашній кіт може померти з голоду.

- Ми доставимо вашого кота сюди, - запропонував граф із легкою усмішкою.

- Добре. Мені треба подумати, прийняти рішення, - сказала Маргарита, хапаючись за соломинку.

- А що тут думати? Хоча, гаразд... Мені якраз треба відлучитися у справі. Я залишу вас одну. Можете поки-що подумати...

І, посміхнувшись немов ящір, граф вийшов. Маргарита в хвилюванні підійшла до вікна. За фортечною стіною виднівся завалений снігом ліс.

Жах охопив жінку. Їй здавалося, що вона залишиться у цьому замку назавжди!

Граф може все що завгодно зробити з нею!

Маргарита доторкнулася до рами вікна, потім підійшла до дверей. Вона була замкнена. Вона сіла у крісло. З полотен, що висять на стінах, на неї дивилися бліді й немічні предки графа. На одній із картин танцювала дівчина під звуки скрипки, контрабаса та барабана. За нею спостерігали, сидячи на хорах, ті самі бліді анемічні обличчя. Їхні руки були однаково складені, а в очах була відчуженість і навіть страх.

А що їй, Маргариті, зараз робити – за цих конкретних умов? Хто з тих, хто живе нині, знає, що вона тут? Батько, але він хворий! Барон Регденс. Слуги графа...

Ох! Вона згадала сумного незнайомця. Він обіцяв, що чекатиме її  у «Веселому дятлі». Наївний! Звідси вона не вийде! А цей випадковий мандрівник прочекає її трохи і піде.

Пальці стали барабанити по дереву крісла мотив пісеньки:

Ліхтарник гарний виглядом...

А лавок скромний ряд

прикритий сніжним килимком,

І ліхтарі горять.

- О, я бачу ви вже співаєте! - вигукнув граф, з'явившись зненацька.

Маргарита здригнулася.

– Це я так, від хвилювання. Мелодія допомагає зосередитись.

- А що змушує вас хвилюватись?

- Ну, не кожен же день потрапляєш у такі палаци...

- Хм ... Тут, звичайно, похмуро і нудно. Але, ви щойно співали і вистукували мотив...

- Та це так, пісенька одна... Прилипла...

- Ви полюбляєте музику? Ви володієте цим мистецтвом?

- Люблю, - кивнула Маргарита. – Я й сама граю на поздовжній флейті.

- Прекрасно. Я дуже люблю музику, - пожвавішав граф. - Ви зіграєте мені, Маргарито?

- Звісно. Я мушу повернутися додому за флейтою.

- О, не варто. Я відправлю за нею Регденса.

- Але... барон не знайде її. Флейта дуже дорога, я її ховаю. Крім того, потрібно взяти ноти.

Граф усміхнувся і задумався.

- Але ж ви повернетеся? Дайте слово, і тоді я відпущу вас додому.

Маргарита посміхнулася якомога привабливіше:

- Я повернуся. Обіцяю.

- А зараз запрошую пообідати зі мною, - промовив граф Еміль і зробив широкий жест у напрямку дверей.

03.

Карета зупинилася біля дому Маргарити, коли зійшла вечірня зірка.

- Граф повелів забрати вас завтра, - сказав кучер. - Вранці чекайте…Візьміть найнеобхідніше.

Коли карета зникла жінка попрямувала протоптаною доріжкою. Ще вранці вона пробиралась через кучугури снігу.  А зараз доріжка була ширша, наче хтось почистив шлях. Невже приїжджали люди графа?

Ось і її дім із зануреним у зимовий сон садом.

Сьогодні Маргарита помітила в саду незрозуміле світло, ніби там виросла велика вогненна квітка. Через ворота увійшла в сад і побрела по стежці між дерев. Незабаром вона зрозуміла – це палає багаття.

На пеньку сидів чоловік і дивився на вогонь. Поруч стояв його віз і кінь.

- Боже мій! Це ви! - вигукнула Маргарита, упізнавши у відблисках полум'я ранкового незнайомця.

- Вибачте, що я вдерся у ваші володіння, - похмуро сказав незнайомець. – Я чекав на вас у «Веселому дятлі», але потім здогадався, що якщо вас граф і відпустить, то тільки додому і з охороною. І ось, погодувавши свого коня і підзаправившись сам, я приїхав сюди.

- Але тут же дуже холодно! - вигукнула Маргарита.

- Тому я й розпалив багаття.

- Але звідки ви дізналися, де я живу?

- О, це дуже просто, - охоче відповів довговолосий. - Відвідувачі шинку – народ балакучий.