Рута Богдан - Тримай мене міцно

опиратися ні своєму бажанню, ні своїй підсвідомості. І раптом Богдана стрибнула. Вона стрімко полетіла униз, вдихаючи той аромат свободи, про який так довго мріяла. І ці декілька секунд здалися їй вічністю.

Вже над самою водою вона обернулася ластівкою і полетіла понад річкою, ловлячи останні промені сонця, що заходило за обрій. Ластівка піднялася над валунами, щоб побачити цю величну красу зверху і закарбувати її в своїй пам’яті навічно. Вона летіла назустріч вітру, він обвівав її, пестив, шепотів щось ніжне та відверте. Ластівка підіймалася ще вище. Рожево-червоні пухнасті хмари махали їй своїми великими лапами у знак єднання з правічним небом.

Нарешті птаха почала знижуватись. Ось уже видно силуети валунів, і навіть можна розгледіти траву, яку колихав теплий степовий вітер. Сонце вже сховалося за обрій, і сутінки огорнули все навкруги. Ластівка торкнулася землі. Богдана подивилася на хмари, посміхнулася і помахала їм у відповідь.

Ну хоч так… Хоч так вона побувала там, куди вабила її неспокійна, дика душа. Хоч так… Але вже час повертатися до табору… Вона обернулася. Перед нею стояла Агата.

От дідько, невже вона все бачила? І що тепер робити? А може, вона просто подумала, що з’їхала з глузду і їй усе привиділось? Це був би найкращий варіант. Зараз перевіримо.

— Привіт! Як справи? — Богдана мило посміхнулася, невинний погляд світло-карих очей спрямований прямо у вічі.

Якось ця Агата дивно дивиться. І аура у неї якась чорна. Що за маячня?

— У вас що, мову від цієї краси одібрало? — запитала Богдана.

— Зараз у тебе відбере, і не тільки мову.

Овва, ти диви, яка сердита. З чого б це?

— Та що ви кажете? Чого раптом?

Невже дійсно у них щось було? Ревнує, чи що.

«Недарма вона мені одразу не сподобалась. Хоча ні, не відразу. Але це вже не має значення», — подумала Богдана. І очі в цієї жінки такі темні, глибокі, як у Божедара. Але в неї вони якісь холодні.

— То що не так? — поцікавилась Богдана.

— Все!

Агата раптом рвучко викинула праву руку вперед, і Богдана відчула сильний удар у груди. Вона відлетіла на декілька метрів і впала на землю.

«Нічого собі. Оце так колежанка, ого-го!»

Дівчина ошелешено подивилася на Агату. Жінка швидко рушила до Богдани. Та ні, обійдешся! Богдана підхопилася і направила на кляту чорнявку удар повітрям. Ого, як полетіла! Богдана опанувала себе і сконцентрувала сили. Судячи з усього, це буде важкий суперник, щоб їй грець… Але вона ж іще так мало вміє… Ну що ж, відступати все одно нікуди, та вона й не звикла. Хоча можна полетіти до табору, але ні… Що буде, то й буде…

Агата швидко піднялася і здійняла руками пиловий вир. Він полетів прямо на Богдану… І раптом вона почала захлинатися у пилу, задихатися, їй кортіло вирватися, вилетіти звідси. Вона схопилася за горло, і перед очима з’явилися синьо-червоні пухнасті хмари, що махали їй лапами у німому привітанні…

Агата ногою повернула обличчя дівчини вбік. Вона не ворушилася. Холодний зневажливий погляд темних очей, зверхня усмішка… Жінка повернулася і швидко пішла геть.

Степ завмер у німому горі. Прохолодний вітер лагідно овівав гарне тонке обличчя, бліді напіврозкриті вуста, перебирав каштанове шовкове волосся, що розлетілося по тендітних плечах, ніжно цілував закриті очі. Ніч огорнула її і сховала у своїх обіймах…

* * *

Місяць яскраво світив у темному літньому небі. Божедар стояв на краю галявини, уважно вдивляючись у пітьму. Раптом серед дерев промайнула тінь. Божедар підняв руку, і йому на передпліччя сів сокіл. Птах почав щось швидко говорити мольфару, уважно дивлячись на нього великими темно-карими очима. Погляд Божедара поступово став більш глибоким і темним.

Він кивнув соколу, і той здійнявся у повітря. Зробивши коло над галявиною, він піднявся вище і розчинився у зоряному небі. Божедар повернувся до Каменя. Він простяг долоню, щоб звичним рухом лагідно торкнутися шорсткої поверхні, і раптом завмер. Неначе блискавка, мольфар обернувся і різким рухом направив палицю у пітьму. Почувся звук удару. Раптом зліва з’явився пиловий вир. Він полетів на мольфара, вириваючи траву і збираючи камінці у високий стовп. Божедар виставив ліву руку з перснем, і вир розбився об невидимий кордон, а камінці розлетілися у різні боки.

Несподівано з пітьми, з того боку, де чувся звук удару, з’явився Лео. Сталево-сірі очі втупились у темно-карі. Неначе невидимий міст проліг між двома свідомостями. Декілька секунд перетворилися на вічність. Раптом Мольфар та чаклун одночасно схрестили палицю і вогняний стовп. Агата, що зненацька вийшла з темряви, атакувала Божедара з іншого боку. Її пиловий вир понісся на нього, всмоктуючи землю і траву, що трапилася на його шляху. Але перстень і на цей раз не підвів мольфара. Він стояв перед Каменем, не зрушивши ані на крок.

Вони билися вже півгодини, а час летів, неначе миттєвість у Всесвіті. І ніхто не міг узяти гору. Лео та Агата вирішили будь-що отримати Книгу. Не дивлячись на удари мольфара, вони підіймалися знову і знову, насідали та відступали, але не здавалися.

Раптом на галявину опустилися сокіл та голубиця. Через мить Лео впав від удару блискавки, а Агата полетіла на землю, змита величезним потоком води. Вони швидко обернулися вовками і зникли у нічному лісі.

— Зрозуміли, що проти трьох у них немає шансів, — промовив Божедар, втомлено прихиляючись до широкого стовбура дуба.

— Та у них і проти тебе одного шансів не було, — заперечив Захар.

— Не було, але так можна було ще вічність простояти, — усміхнувся Божедар і втомлено опустився на землю.

Захар та Марія сіли поряд.

— Доведеться переховати Книгу, — сказав мольфар.

Його очі стали чорними. Вони виблискували у пітьмі, неначе світляки.

— Так, тепер нам не буде спокою, — Захар стурбовано дивився на Марію.

— А що це за жінка з ним була? — знахарка занурилася у темні провалля Божедарових очей.

— Судячи з усього, його помічниця.

— Коли летимо? — поцікавився Захар, готовий відправитися у будь-яку хвилину.

— Завтра вдень.

— Чому не сьогодні?

— Данило зможе тільки завтра.

— Щось сталося?

— Так, дещо.

Марія стривожено подивилася на Божедара.

— Щось із Данилом чи Богданою?

— Він завтра сам розкаже.

— Добре.

Немає сенсу просити далі, Божедар такого не любить. Що ж, зачекаємо до завтра.

— А він вже знає, що ми завтра летимо?

— Так, я попередив.

— Коли ж ви встигли? Ми ж тільки відбилися, — зелені очі Марії стали ще більшими, ніж завжди.

Звичайно, вона знає про мольфарів багато, але таки багато чого ще не знає.

— Встиг. Послав по нього одного друга.

— Ти