Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

Думаєте, я так одразу взяла і знайшла потрібне? Ага, аж два рази. Мої захопливі пошуки драбини можна було б розтягнути якщо не на епічну сагу, то хоча б на повість з назвою: «Впертість – наше все!» Реально, якби не вроджена наполегливість, я б плюнула і пішла спати вже після того, як випадково зайшла до кімнати якогось одруженого, але невірного чолов’яги. Як я дізналася, що він невірний? Ох, ви ставите мене в незручне становище. Просто його слова: «Дівко, ти вчасно! Моя стара вже попхалася на роботу. Іди сюди, дівко, приголуб нещасного жонатого», якось не лишали простору для інших припущень. Тоді я обізвала чолов’ягу ослом і зачинила двері. Потім мені, правда, стало совісно. Образила невинну тварину. Ослики дуже милі створіння.

Далі мені так само не щастило. В ще одному приміщенні я знайшла багато-багато трупів. Ох… мене ледь не знудило, чесне слово. Добре, що хоч запахи завдяки фарбі не відчуваю, а то уявляю, який тут сморід… Тіла були підвішені за ноги до стелі, лежали, розрізані на шматки, на столах, були розфасовані по пакетиках… Бідолашні курочки, кролики, корівки і всі решта! Сподіваюся, ви прожили щасливе життя. Обіцяю зберегти пам’ять про вас в своєму веганському серці…

Ще я знайшла кімнату зі зброєю (звідти я свиснула красивий кинджал), кімнату з сіном (там мирно спала якась закохана пара), конюшню (коні тут справді красиві, треба буде принести їм яблук і цукру) і ще купу кімнат, важливих для господарства, але драбини я так і не знайшла, хоча я впевнена, що облазила всі призамкові приміщення, в яких, по ідеї, мала б зберігатися драбина. Прикро. Невже доведеться змиритися з недовершеністю капості через такий несуттєвий елемент, як драбина? Ех, чого я не сокіл, чого не літаю? Так би злетіла, зробила все, що треба…

Я сама не помітила, як замок почав поступово прокидатися. Кухарі, які вставали першими, щоб встигнути приготувати всім сніданок, вже сонно позіхали і йшли на роботу. Невже в мене таки не вийде підняти собі настрій за рахунок кепського настрою дракона? Ні! Я не я буду, якщо все так кину!

- Вибачте, будь ласка, - я мило усміхнулася сонному і пом’ятому зі сну хлопцю років тринадцяти, який саме чимчикував в бік замку. Хлопчина спочатку здивувався і подивився на мене круглими карими очима, але потім усміхнувся у відповідь. – Вибачте, що відволікаю, але мені дуже потрібна драбина, бажано найвища з тих, що маєте. Ви ж такий досвідчений, все тут знаєте. Допоможете? – я закріпила ефект ще однією усмішкою.

- Так, знаю, - хлопець, все ще перебуваючи під враженням від того, що до нього заговорила симпатична дівчина, та ще й така супермила ельфійка, як я, почервонів і тихо сказав: - Потрібна вам драбина знаходиться в сараї. Це там, за конюшнею.

- Дякую! А я і не помітила, що там є ще одна будівля. Ви – мій рятівник!

Хлопчик скромно опустив погляд і ще більше почервонів. Ні, який же він милий! Я нахилилася і поцілувала хлопчика в щічку. Завжди любила спілкуватися з дітьми, вони добрі і завжди готові допомогти.

- А ви… ви будете самі нести драбину?

- Доведеться, - зітхнула я. Любиш робити капості, люби і тяжке таскати. Нічого, де наша не пропадала?

- Не зможете. Драбина затяжка навіть для Роджі, а він тут у нас найсильніший у замковому дворі. Ви йдіть до сараю, а я зараз покличу пацанів, ми вам допоможемо, - хлопчик щиро усміхнувся, а на його щічках з’явилися ямочки. Яке миле дитя!

- Дякую! Тоді я обіцяю поцупити для вас солодощі з кухні.

- Згода.

П’ятнадцять хвилин по тому.

Після цілого водоспаду поганих слів, деякі з яких навіть я, знайома з нічним життям різних світів, ніколи не чула, після безперервних недовірливих уточнень: «А ти точно поцупиш для нас солодке?» та після моїх щирих запевнень, що я залізно дотримаю слова, велетенська дубова драбина таки була без втрат принесена до західного крила і навіть піднята та обперта об стіну. Ця монструозна дубова драбина-велет, схожа на ті, що колись брали для завоювання фортець, сягала десь середини будівлі, що мене в принципі влаштовувало.

Я вмовила хлопчаків за додаткову плату у вигляді поцілунку в щічку і срібної монети потримати драбину. Слава Світлу, у мене в торбинці лишилося трохи грошей, от і витрачу їх на страховку. А то якось мені не хочеться невдало нахилитися і здійснити епічний політ стіна-бруківка з травмами несумісними з життям беззахисної, але винахідливої ельфійки, якій не сидиться на місці вже в перший день її викрадення нахабним драконом.

І ось, я чіпляюсь за найвищі сходинки драбини і натхненно творю. Щоб цей шедевр вийшов справді помітним, довелося намалювати половину там, де дотягувалися руки, а на другу половину пересовувати драбину ліворуч.

Під кінець я була вся в жовтій фарбі, нюх повертатися відмовлявся навідріз, але на душі стало значно тепліше. Хто зна, може це мені гріє душу щойно намальоване велетенське сонечко в сонцезахисних окулярах і з усмішкою Джокера? Окуляри я малювати спочатку не збиралася, але очі в сонечка вийшли якісь косі і несимпатичні, тож довелося імпровізувати. Усмішка теж планувалася нормальна, просто я невдало хитнулася на драбині, а в руках був пензлик з червоною фарбою, ну, і от… Жовтий колір закінчився, тож виправити нема як. Але мені й так подобається. Оригінально.

Так, лишилося тільки занести пусті банки з-під фарби в комірчину, розрахуватися з малими – і буду вільна, можна буде поїсти і виспатись.