Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Значить можна вважати твою цікавість задоволеною? – треную чесний погляд і невинну усмішку. – Ти ж сам сказав, що я розтоптала твоє серце, а значить ми фактично пройшли «зворотній шлях стосунків», як ти це називаєш.

- Але ти, моя зіронько, забуваєш про умову, - дракон наблизився до мене і схилив голову так, що тепер ми майже торкалися носами. У мене ще й, на біду, ніс довгий. Ех, природо, що ж ти мене з таким довгим носом створила?.. – Ти. Повернеш. Мені. Золото.

Я принципово не зробила ані кроку назад і з прищуром дивилася в медові очі цього змія крилатого. Нічого, прорвуся. Цей кіднепер недороблений ще пошкодує про той день, коли вирішив вимагати назад своє золото. Та він цей день чорним олівцем в календарі обведе і буде щовечора молитися, щоб вищі сили вберегли його від такої тупості в майбутньому!

- Гара-азд, - солодко проспівала я. – Я вже скучила за розкішним життям леді в справжньому замку, а тут безкоштовне проживання і харчування в твоєму палаці. Просто подарунок долі! Я щиро тобі вдячна і неодмінно скористаюся твоєю гостинністю.

- Можеш робити, що хочеш. Здивуй мене, - гмикнув дракон і відійшов від мене на крок. – Тільки не рознеси замок і не кради більше мої речі. Нас, драконів, це… нервує, м’яко кажучи.

Далі якась худа сувора тітонька, яку я для себе охрестила Шваброю, відвела мене в західне крило замку і скупо повідомила, що все це крило на час мого в ньому перебування належить винятково мені, і я в його межах маю повну свободу дій. Тоді тітка-швабра нагородила мене презирливим поглядом, наче це я сама в гості напросилася, злегка вклонилася і пішла.

Я невесело гмикнула. Чомусь подумалося, що в ельфів за такий погляд і настільки зневажливий уклін варта вже б тягнула жінку на покарання. Найменше, що б їй загрожувало за неповагу до гостя хазяїна, - тиждень важкої роботи на копальнях магічних кристалів. Колись мою няню туди відправили, бо вона на моє прохання читала мені на ніч казки, які попередньо не схвалила матінка. Мою матір звати леді Лассарнаварія Торіарнор, і її ім’я, за звичаєм ельфів, передалося і мені в спадок у якості другого імені. Так от, леді Лассарнаварія ніколи не терпіла зневаги до себе, а цей вчинок няні вона кваліфікувала саме як зневагу до наказів пресвітлої леді. Що потім сталося з нянею, я не знаю. Я її більше ніколи не бачила. Чесно кажучи, ніколи не розуміла свою матір: я їй була не потрібна, то чому не дати іншим, тій же няні, піклуватися про мене? Може, це жадібність? Типу сам не гам і другому не дам. Чи це все ж вищий прояв егоїзму? Байдуже. Не хочу про це думати. Мене там вже немає, і це добре.

Служниці вийшли з моїх покоїв, щойно я увійшла, і нагородили вони мене такими поглядами, що я по ідеї мала б присоромлено опустити очі, посовати носочком босоніжки по підлозі і з усім своїм скромним майном кулею вилетіти з замку. Я б і рада, дівчатка, але не можу. Ця руда падлюка ж знайде мене, куди б я не пішла. Знайшов же він мене навіть вдома, хоча сліди ми з Леткою добре замели. Ех, куди вже тут втечеш з підводного човна?

Ні, є в мовчазному знайомстві зі служницями і позитив: я дізналася, що мене в цьому замку вже «люблять», а отже можна не соромитися і далі мочити свою вже й так мокреньку репутацію. Хі-хі.

- Отже, повну свободу дій кажете? – я хижо всміхнулася.

Так, спершу треба дослідити поле діяльності. На те, щоб обійти все західне крило і зазирнути до кожної кімнати, мені знадобилася година часу і одна товста свічка.

Побачене мене зовсім не втішило. Все крило було якесь аж надто… не знаю… аскетичне, чи що? Стіни переважно пофарбовані в білий чи світло-сірий колір, а підлога викладена паркетом з якогось темного дерева. Ані килимів, ані якихось оздоблень, ані зайвих меблів тут немає. Навіть елементарних фіранок я не помітила. Житлові кімнати – то взагалі окрема історія. По-перше, тут зовсім ніхто, крім мене, не живе, а по-друге… мені здається, що навіть у в’язниці веселіше, ніж в моїй кімнаті. Не замок, а якийсь монастир, чесне слово! Кам’яний мішок! Як тут взагалі жити можна? Ні, дракон же наче не бідний, то чого не купить сюди хоч якісь речі, щоб тут не було так пусто й сумно? Повірте мені, навіть з половиною скарбниці він цілком може собі дозволити багато чого.

За невеликими дверима, що майже зливалися зі стіною, в кімнатці типу «хай тут полежить, не викидати ж» я знайшла цілий скарб – фарбу! Багато-багато фарби! Кольорової! Яскравої! Ні, я не вірю! Невже в цій сірості є кольорова фарба?! Заховайте, поки ніхто не засік! Я на шухері постою! Ех, сміх крізь сльози… А якщо серйозно, то я вже навіть знаю, що робити з цим подарунком долі…

Через п’ять годин, шість свічок, жахливий головний біль і відмову носу сприймати будь-які запахи перша частина плану була готова. Всі стіни західного крила були розмальовані в стилі абстракція і «наївний живопис». Я навіть паркет прикрасила! Весь шлях від входу до моєї кімнати тепер прикрашають намальовані дороговкази-соняшники! Яскраво, модно, весело, сучасно. Вельми оригінальне дизайнерське рішення. Чекаю на винагороду у вигляді квитка додому!

Гм, здається, нове внутрішнє оздоблення стін якось не в’яжеться із зовнішнім стилем будівлі. Треба оживити цей замок, а то сумно глянути на всю цю сірість! Слава світлу, фарби тут купа. Особливо жовтої, її тут взагалі, здається, невичерпний запас. От її й візьму.

Мене жахливо хилило в сон, але я вирішила, що капость повинна бути подана повністю! Інакше буде вже не те. Я вмилася холодною водою, поплескала себе по щоках, щоб не засинати на ходу. Тоді глянула на годинник, у вікно, впевнилася, що сонце тільки почало вставати і робочий день ще не настав. А тепер вперед на пошуки драбини!