Вайлет Альвіно - Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно

Розділ 12.1

Прокидатися було неприємно: ледве я відкрила очі, у мене заболіли плече й голова. У кімнаті стояв нестерпний запах лікарських трав, від якого мене могло знудити будь-якої миті.

Трималася з останніх сил.

А коли розплющила очі, то злякалася не на жарт. Я була не в дешевому готелі й навіть не в лікарні - я була в розкішних покоях.

- Якого біса? - тихо сказала до самої себе, намагаючись зрозуміти де я. І одразу після цього почула, як хтось впустив тацю, яка шмякнулася об підлогу зі дзвінким гуркотом.

- Перепрошую, принцесо, дуже перепрошую... - дівчина точно була служницею, судячи по тому як вона себе поводила. Але дивно було не це; дивно було те, якою мовою вона говорила... Невже?

І тут я зрозуміла, де я, і згадала все до найменших дрібниць, що зі мною сталося.

Гад! Брехун! Зрадник!

Я навіть про біль забула, така сердита була.

А ще через декілька хвилин до мене завітав лікар. Поважний чоловік у літах привітно посміхнувся й першим ділом поцікавився моїм самопочуттям. Та, звичайно, у мене не було жодного бажання з ним спілкуватися.

- Добре, - буркнула я.

- Голова не паморочиться? Відчуваєте слабкість?

- Ні і ні. Хоч уже готова покинути вашу чудову країну. На своїх двох, не переживайте, підвозити не треба, - і потім тихіше додала собі під ніс, - я й так сюди не просилася.

- Ну-ну, поспішати не варто. Вогнепальне поранення - це вам не жарти.

- Все одно, аби подалі звідси.

- Не варто зриватися на лікаря, Аделін. Він бажає тобі лише добра.

- Так само, як і ти? - з викликом подивилася на нього. Ще б не завадило скласти руки на грудях для кращого ефекту, але моє плече цілком і повністю було проти цієї задумки.

- Я? Я бажаю тобі лише найкращого.

- Угу... знаю я. Зрадник.

- Залиште нас, будь ласка, лікарю. Нам треба поговорити.

- Але не довго. Принцесі необхідно зробити процедури й, звичайно, поснідати. А ще було б добре не нервуватися. Ви знаєте, всі хвороби від нервів, - дивно глянув на нас і підвівся.

- Звичайно, - погодився Еліас.

- Ваші високості, я підійду за пів години, сподіваюся, вам вистачить часу, - і відкланявся. А Еліас дивився йому вслід якимось дивним, зовсім незрозумілим поглядом.

За лікарем зачинилися двері, а мені не давали спокою його останні слова. Щось нав’язливо дзижчало в підсвідомості, як муха, але я ніяк не могла схопити думку за хвіст.

- Давай поговоримо... Аделін, - присів біля мене Еліас і взяв мене за руку, і тут я зрозуміла.

- Високість? Ти?

- Мм... - простогнав він і навіть прикрив рукою очі, - я сподівався, що ти не помітиш. Але це була б не ти, так? - і посміхнувся.

- Ах ти! Гад! Ти та сама високість, за яку я мала вийти заміж?! Чи у вас є ще декілька високородних гадів? Мм? - як же хотілося його чимось вдарити, і бажано чимось важким.

- Та сама високість, Аделін, але ж дай мені пояснити... - він намагався залишатися спокійним, але це ще більше мене злило.

- Що пояснити? Що ти тікав зі мною від самого себе? Це ти хочеш мені пояснити? Святі небеса, яка ж я дурепа... І знала, знала, що тобі не можна вірити...

- Мені можна вірити.

- Угу, звичайно, от тільки все абсолютно, що я про тебе знаю, - це БРЕХНЯ! Ха! Навіть ім’я твоє - брехня. Адже принца, тобто тебе, звати Джонас.

- Це лише незначні деталі... Я був щирий із тобою!

- НЕ вірю... нічому не вірю...

- А цьому віриш? - і нахилився до мене, щоб поцілувати. Різко, палко... і так жадібно... Його губи були такі м’які й гарячі... Але та злість, що кипіла в мені, не дала голові зануритися в рожевий туман.

- Ай! Ти вкусила мене, - не то питав, не то стверджував Еліас-Джонас. І стільки здивування було в його голосі...

- Будеш знати, як посягати на чуже.

- Але ти моя. Угоду нашу пам’ятаєш?

- Пам’ятаю. Але я не сказала тобі так... Та й після деяких відкрившихся деталей ніколи вже не скажу...

- Ти моя... Я бачив це під час нашої подорожі... Бачив це в тобі, ти була згодна бути моєю...

- Звичайно, і така маленька деталь, що ти ненависний мені принц, нічого не міняє, - хмикнула я. Як же він мене сердив. Як же хотілося втекти якомога далі й не бачити його ніколи.

- Не міняє... якщо це я, той, кого ти любиш, - і знову ця нахабна посмішка.

Та як він...? Та як він тільки посмів?!

- Що?! Та з чого ти це взяв взагалі?! Ну, поцілувалися ми пару разів! Не ти перший, не ти останній! - запально викрикнула я і в цю ж секунду пошкодувала.

Він різко нахилився до мене, жадаючи втиснутися в моє тіло...

- Я почекаю, поки ти одужаєш, і тоді покажу тобі, хто є твоїм першим і твоїм останнім... - його погляд обіцяв мені кари небачені досі, та чомусь мені ввижалося ще дещо - солодка насолода...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍