Вайлет Альвіно - Кажуть, під Новий Рік і не таке буває... , Вайлет Альвіно

Розділ 10

 - Спить? 

- Угу. 

- Добре... А нам би поговорити. Сідай, я зробив чай, ти не проти?

- Ні, не проти. Дякую. І про що говоритимемо? – я вирішила дати перше слово Кості. 

- Про нас... про нашу сім'ю? 

- Нашу сім'ю? - звучало дивно... я поки тільки хотіла стати частиною цієї сім'ї, але мені здавалося, поки не заслужила це право. 

- Так, про нашу сім'ю. Я хочу... Ні... Ми хочемо, щоб ти стала мамою для Мишка й коханою для мене, - Костя дивився мені в очі й тримав за руку. Його слова були такими щирими... Я знову ледь не розплакалася. Стрималася. 

- А це не надто швидко? Адже ми ледве знайомі? – так, так, сумніви рідні та кохані все одно нікуди не поділися. Я не могла їх не висловити, але цього разу не збиралася поступатися своїм щастям страхам. Не дочекаєтесь! 

- Катя..., хороша моя, ти знаєш, я вже давно за тобою спостерігаю... і ти мені вже дуже давно подобаєшся... 

- Та ні... Не може бути! Адже я зовсім... не помітна, - важко було повірити в його слова... 

- Ти чудова. І помітив я тебе відразу, тільки все не знав, як підійти, що сказати, адже ти ніколи не звертала на мене увагу. А тут Новий Рік, свято, твоє бажання мати сім'ю... бажання Михайла мати маму... Я просто вирішив ризикнути, подивитися, що з цього вийде... Все ж таки... успіх любить сміливих.

- І що? 

- І ти сподобалася мені ще більше... а я тобі сподобався? Хоч трохи? - Дивно, коли він говорив про свої почуття до мене, його очі світилися впевненістю, а зараз я бачила в них сумніви й страхи. 

Він теж боїться... всі бояться... і це нормально. 

- Сподобався... дуже, - зніяковіло відповіла я і відвела погляд, але Костя, він не дав мені цього зробити. Він змусив дивитися йому у вічі, щиро приймаючи свої почуття.

- Я радий... радий, що сподобався тобі, - посміхнувся він, ніби скидаючи напругу зі своїх плечей. - Я так розумію про Михайла і питати не варто? 

- Ні, - засміялася я: - Мишко поза конкуренцією. 

- Добре, я не проти. 

- Але я все одно не хочу поспішати. 

- І не треба, нехай усе йде поступово. Я навіть попросив Мишка не поспішати. 

- Так ось чому, він за весь вечір жодного разу не назвав мене мамою! 

- Так... я поговорив з ним по-чоловічому, і спробував, як умів, пояснити, як люди будують стосунки, і що на це потрібен час. А ще сказав, що не завжди все виходить... і люди розходяться, але найголовніше цінувати цей момент. 

- Як же ти маєш рацію... цей момент найважливіший, який у нас є. 

І ось ми нарешті не говоримо про минуле, не розповідаємо наші страхи, не обговорюємо майбутнє... ми просто разом, а руки й губи ніби самі тягнуться назустріч. 

Ось він, один з тих моментів, заради яких варто жити… 

Ніжні теплі дотики, м'які губи, трепетні обійми - справжні чари. 

Цілувалися ми довго і зі смаком, але при цьому навіть не намагалися перейти межу, ні він, ні я. Це був вечір ніжності та порозуміння. Коли дихання стало надто важким, а серце просто не витримувало цього скаженого ритму… ми зупинилися…але тільки для того, щоб продовжувати пізнавати одне одного. 

Я розповіла йому про себе, про батька, про маму... навіть подякувала йому, що дав мені потрібний поштовх, аби налагодити стосунки з мамою. Він довго слухав, ставив запитання... і здається, став краще розуміти мої вчинки. - Тепер мені трохи зрозуміліше чому ти так... 

- Злякалася?

- Ну...

- Говори як є... Я просто злякалася. Але, мабуть, мені це було потрібно, щоб трохи розворушитися. 

- Може й так. 

- А ти... як ти раптом виявився таким сміливим? 

– Я? Сміливий? 

- А хіба ні? - Ні... що ти ... якби я був сміливим, я б давно знайшов спосіб підійти до тебе, познайомитися, запросити на побачення... а так... це був просто порив, але я звик тримати слово, так що довелося все виконувати. 

- Так ось чому ти ховався на сходах? 

- Так! Розкусила. Я просто дуже сподівався, що якщо ти спочатку познайомишся з Мишком, то не виженеш нас у шию. 

- Ну так, ну так... а ще ти боявся отримати від мене по шапці. Дитину я б не образила. 

- І це також. Але скажи, все вийшло дуже непогано? 

- Хм... поживемо, побачимо ... але поки мені все дуже подобається. І знову були обійми та поцілунки. 

А далі була черга Кості ділитися своєю історією. У нього все було дещо прозаїчніше. Виріс у звичайній родині, не те щоб дуже дружній, але цілком звичайній, мама балувала, а батько рідко приділяв увагу через роботу. Потім батько помер, і вони залишилися з мамою вдвох. Потім університет, перша робота, серйозні стосунки, весілля, дитина. Стандартний сценарій. Костя сказав, що любив свою дружину, таки перше кохання. Це була пристрасть, то був вогонь. Вони то сварилися, то мирились, то сходилися, то розходились. Все змінила вагітність та народження Мишка. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍