Jo Peters - Покоївка, Jo Peters

Ліза знизала плечима та потягнулася за цукеркою.

— Платять вони багато, тож не варто так категорично відмовлятися від цієї ідеї, — сказала вона та одразу ж змінила тему: — Хочеш подивитися фільм?

Я охоче переключилася, не бажаючи більше ні секунду думати про себе в ролі чиєїсь прислуги. Та й гарний фільм завжди було прекрасною ідеєю. Однією з головних функцій кінематографу завжди було допомогти людям заховатися від неприємної реальності, так що саме зараз настав час застосувати його за безпосереднім призначенням.

— Так, залюбки.

— Якому жанру надаєш перевагу?

Ліза по-хазяйськи взяла з журнального столику мій ноутбук і взялася все налаштовувати, чому я насправді нітрохи не заперечувала.

— Насправді, сьогодні мені байдуже, але все-таки, хай це буде не бойовик, — попросила я подругу, знаючи її палку любов до цього жанру.

— Бойовик буде наступного разу, а сьогодні ми будемо дивитися твій улюблений фільм.

— «Титанік»? — перепитала я, не вірячи, що я правильно зрозуміла Лізу. Вона кивнула. — Серйозно? Ти ж терпіти не можеш фільми з Леонардо Ді Капріо.

— Заради тебе я готова на все, навіть дивитися декілька годин на його аж занадто гарненьку фізіономію.

Я всміхнулася та не змогла стримати себе від того, щоб обійняти подругу. Хоча б закінчення цього дня було сповнене позитивом.

***

Минув місяць, і я опинилася в дуже скрутному становищі. Гроші були катастрофічно необхідні, а гордість ніколи б не дозволила мені позичити їх у когось.

Я до останнього сподівалася, що зможу знайти хорошу роботу з пристойною зарплатнею, але раз за разом стикалася з відмовами через відсутність професійного досвіду, цінність якого ніколи раніше не усвідомлювала в повній мірі.

Вийшовши з останньої співбесіди, де ректрутерка з солодкою фальшивою посмішкою пообіцяла мені зателефонувати пізне, я знаходилася майже в повному відчаї, коли несподівано пригадала слова Лізи про вакансію покоївки, за яку багато платять. І хоч це здавалося дещо принизливим і далеко не тим, чим би мені хотілося займатися, але в даній ситуації не залишалося, крім того, щоб спробувати такий варіант.

— Як мені зв’язатися з цими родичами твого хлопця, які шукають покоївку? — запитала я в подруги, зателефонувавши їй.

На щастя, Ліза не стала розпитувати мене про те, що змусило мене змінити ранішення, а одразу ж перейшла до конкретики:

— Записуй номер.

***

І ось вже наступного дня я стояла перед величезним цегляним будинком. Подружжя Романюк жило за Києвом, тож довелося витратитися на таксі. Сподіваюсь, воно буде того варте й мене приймуть на цю роботу, яка була моєю останньою надією.

Минулого вечора я зателефонувала за номером, який дала Ліза. Слухавку взяв Владислав, який призначив мені співбесіду одразу ж після того, як почув з якого приводу та за чиєю рекомендацією я телефоную.

Я піднялася на охайний ґанок, який прикрашала велика кількість декоративних рослин, і натиснула на дзвінок. З дому долинула класична музика, а тоді двері відчинила красива білявка з гострими вилицями та пронизливим поглядом. Вона одразу ж викликала в мене мимовільну антипатію, оскільки весь антураж довкола неї видававався максимально штучним і поверхневим, так що одразу виникали підозри, що дана особа приховувала щось неприємне.

— Добрий день, мене звати Надія Ліщенко. Я прийшла на співбесіду.

Білявка незадоволено стиснула губи в тонку лінію, але все ж стримано відповіла:

— Так, проходьте. Мене звати Вікторія Романюк. Я господарка цього будинку.

Вікторія провела мене в простору вітальню. Обставлена вона була стильно — усе було виконано в мінімалістичному стилі з використанням ніжних пастельних кольорів. Та, якщо говорити відверто, там не відчувалося затишку.

На м’якому дивані сидів і щось зосереджено набирав на ноутбуці чоловік. Він був одягнений у спортивні штани та просту білу футболку, яка, між іншим, чудово сиділа на його м'язистому, атлетичному тілі. Очевидно, цей чоловік багато часу проводив у тренажерному залі. Його не можна було назвати красунчиком, але все ж чимось він приваблював…

— Владе, до нас тут покоївка на співбесіду, — повідомила чоловіка Вікторія.

Владислав одразу ж закрив ноутбук, відклав його на журнальний столик і підвівся з дивану.

— Так це я з вами вчора говорив по телефону, — усміхнувся він, зосереджено розглядаючи мене. — Ви виявилися гарнішою, ніж я уявляв.

Він що зараз заграє зі мною?! У нього взагалі-то жінка є, яка, до речі, стоїть поруч! Щось я вже не хочу цієї роботи…

Але я була занадто добре вихована, щоб сказати це вголос, тож лише невпевнено пробурмотіла:

— Дякую…

— Давайте перейдемо до справи, — втрутилася Вікторія, чому я була невимовно рада.

У її тоні відчувалося неприховане роздратування, але цьому не слід було дивуватися, враховуючи попередні слова її чоловіка. Кому була б приємна така очевидна недбалість з боку партнера?

Втрьох ми пройшли до кабінету Романюка, який був обставлений доволі аскетично: лише чотири стільця та стіл, завалений великою кількістю паперів. А ще стіни були пофарбовані в сірий. Невже зручно працювати, коли тебе оточує такий похмурий колір?

Владислав люб’язно запропонував мені каву та чай на вибір, але я ввічливо відмовилася, бажаючи якомога швидше перейти до справи, заради якої прийшла.

— У вас є досід роботи? — запитала Вікторія, постукуючи своїми довгими ясраво-рожевими нігтями по столі.

Цей звук дратував мене, але я змусила себе не показувати власних емоцій і тримати професійно-холоднокровне обличчя.

— Ні, — чесно відповіла я, вирішивши, що немає сенсу щось вигадувати та приховувати істиний стан речей. — Одразу після закінчення університету я вийшла заміж і сиділа вдома.

— Тоді, на жаль, ви нам не підходите, — твердо заявила Вікторія та вже підвелася з крісла, бажаючи провести мене до дверей, але тут несподівано втрутився Владислав.