Ксандер Демір - Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір

- Так, Дем’ян, маю для тебе новину, - він посміхнувся та піднявся з-за свого стола. Якби його емоції були трохи інакшими, я б почав відчувати дежавю трирічної давності.

Поки чоловік обходив свій кабінет, роздумуючи над чимось своїм, я обережно та ледь помітно оглянув його кабінет. Авжеж, я часто тут буваю. Ледь не щодня. І це не тільки в цілях безпеки, але й іноді мій шеф просто хоче поговорити з кимось.

- Сподіваюсь, ви звільнити мене не хочете, - я нервово посміхнувся, випрямившись немов в армії.

- Ні-і-і! – він заперечно похитав головою. – Навіщо мені звільняти того, хто вірний мені вже скільки років, і сподіваюсь таким і залишиться.

- Не хвилюйтесь про це, - я кивнув головою.

- І не буду, - шеф вкотре посміхнувся та встав напроти мене. – Ти пам’ятаєш мою доньку? Мою єдину та улюблену донечку.

- Авжеж, сер.

Як її забути? Вона ж навіжена! Ще з першого погляду на неї у мене виникла неприязнь. Здавалось, усе, що вона робить і уміє робити – витрачати батьківські кошти. Та й справжнім комунікатором вона, очевидно, не була. Навіть з батьком має величезну важкість у спілкуванні, хоча старий робить усе для неї. І чи взагалі вона здатна на нормальні розмови з кимось, окрім питань, що пов’язані із шопінгом та розкішшю?

У мене часто виникало враження, немов вона просто звикла до того, щоб усі навколо слухались її та докоряли усім її капризам. Мовляв, достатньо кількох до біса тисяч нових брендових ганчірок, і весь світ має йти їй на зустріч. Вона взагалі здатна на щось ще, ніж просто витрачати гроші та вимагати від усіх увагу?

- Дем’яне, ти чув мене? – перепитав Максим Ігнатович з дуже серйозним обличчям. Я навіть не помітив як прослухав усе, що він говорив мені.

- Пробачте, шеф. Я задумався, - чесно відповів я. Іноді просто варто визнати свою помилку, аніж слухати чи придумувати безліч не важливих слів.

- Схоже, тебе знервувала новина. Розумію, - він прочистив горло, а потім знову посміхнувся. Скільки можна? – Амелія, моя донечка, повертається з Америки додому. Вона нарешті отримала диплома і тепер хоче трішки відпочити перед тим, як почати працювати разом зі мною, - невже вона здатна і на таке, як отримати диплом? – Тому, Дем’яне. Тобі я довіряю більше, аніж будь-кому в цьому світі після мене. І я хочу, аби ти став вірним не лише мені, але і моїй доньці.

- Я вірний усій вашій сім’ї, Максиме Ігнатовичу, - додав я.

- Так, я вірю тобі, синку. Але зараз я хочу, аби ти став охоронцем для моєї доньки.

- Пробачте, що? – запитав я, не приховуючи своє здивування. Я стати охоронцем для тієї зміюки? Я перша причина, чому їй потрібен охоронець!

- Ти все вірно почув. Я хочу, аби ти став тінню, очима та вірним плечем для неї. Вона приїздить завтра вранці й хоче провести невеликі канікули у нашому будиночку біля моря.

- Але чому власне я маю бути для неї охоронцем? Здається, їй більше до вподоби Дмитро, чи Захар, але зовсім не я.

- Тому я обрав тебе. До минулих хлопців вона мала деякий інтерес, як і вони до неї. А ви не дуже любите одне одного. Моє рішення не обговорюється. Я хочу, і ти станеш тінню, очима та вірним плечем для моєї Амелії. Вона завжди мусить бути під твоїм наглядом, Дем’ян!