Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

Увесь день Ліна думала лише про переїзд. Він здавався дівчинці катастрофою. Цілий рік їй доведеться жити з тіткою у якої навіть телефону немає. І тут в її голову закралася страшна думка: "А що як мама вирішить залишитися там довше або взагалі назавжди? І назавжди залишить Ліну з тіткою і вона ніколи більше не зможе повернутися додому і ніколи не побачить своїх друзів".

Від цього на дівчинку напав такий відчай, що вона мало не заплакала.

Вона ні з ким не говорила про свій від'їзд. І лише після уроків дорогою додому, вирішила поділитися своєю бідою з найкращою подругою – Алісою.

– Я одразу зрозуміла що з тобою щось не так, – сказала подруга з дуже серйозним виразом обличчя.

Аліса була високою брюнеткою з коротко підстриженим каре і квадратними окулярами. Її мама була лікарем, а тато професором університету. Напевне тому вона була відмінницею, старостою і найрозумнішою дівчинкою в класі. Ліна любила її за те, що вона завжди знаходила вихід з будь-яких халеп. Тому, до кого ж іще їй було звертатися за порадою, як не до цієї маленької всезнайки. Аліса закотила очі і задумалась. Потім почала оглядати Ліну з ніг до голови, як лікар що вивчає пацієнта.

– Не думаю, що твоя мама захоче там залишитися назавжди, – нарешті сказала вона. – А навіть якщо захоче, то їй доведеться забрати тебе з собою, бо діти мають жити зі своїми батьками. Інакше твоїй тітці доведеться оформлювати опікунство над тобою, а це дуже довга та складна справа.

Ліна лише зітхнула:

– Все одно не хочу нікуди їхати, ще й на цілий рік.

– Так, – Аліса знову задумалась, – тоді можна щось зробити, щоб твоя мама нікуди не поїхала. Наприклад, ти прикинешся що сильно захворіла і тоді їй доведеться залишитися з тобою.

– Ти що?! – злякалася Ліна, – Мама обов'язково повинна отримати цю роботу.

Мамина робота була для Ліни найважливішою річчю у світі. Вона й сама планувала стати дизайнером коли виросте.

– Ну тоді тобі залишається лише їхати до тітки,– зробила висновок Аліса. – Та це ще не найгірше. Ось мене більше турбує те, що ти будеш робити з людиною, у якої навіть телефону немає?

– І не кажи, – Ліна знову зітхнула.

– Ліно, – сказала раптом якось дуже сумно Аліса, – а якщо ти все ж таки поїдеш до тітки, то обіцяєш телефонувати мені по відеозв'язку кожного дня?

– Ну звичайно. Що я там робитиму без тебе? – відповіла Ліна.

В цей момент дівчатка саме звернули в одну вулицю. Кожного разу коли Ліна проходила тут, в неї з'являлося якесь дивне відчуття – ніби за нею хтось стежить. Особливо це траплялось тоді, коли вона проходила повз один будинок. Раніше це напевно був дуже гарний будинок. Але тепер він виглядав таким старим та занедбаним, аж от-от завалиться. Проте, його колишню красу ще зберігали кам’яні змії, що прикрашали стіни будинку. Вони ніби заховалися під балконом у самому центрі. Це була найгарніша деталь будинку. На дверях висіла табличка: "Будинок в аварійному стані! Вхід заборонено!".

Усі знали, що там ніхто не живе. Але Ліні постійно здавалося, що вона бачить чиюсь тінь у вікнах. Це була постать людини невисокої на зріст. Щоразу, проходячи повз будинок, дівчинка намагалася розгледіти того хто визирав з вікна, але їй це так і не вдавалося.

Цього дня вони з Алісою теж як завжди йшли повз "будинку зі зміями". Ліна була так засмучена, що забула і про будинок і про його дивного мешканця. Але раптом у дівчинки знову з’явилося відчуття що за нею хтось стежить. Вона різко повернулася і побачила те, чого вона точно не сподівалася побачити. З балкону виглядала якась страшна істота. Це була дитина з обличчям сіро-зеленого кольору, яскраво-жовтими очима та величезними гострими і такими ж зеленими вухами. З рота в неї стирчав тоненький подвійний язичок, як у змії.

– Дивись, дивись! – закричала Ліна Алісі.

Але не встигла та обернутися, як дивна істота зникла в будинку.

– Що там? – перепитала Аліса, яка звичайно ж нічогісінько не побачила.

– Там в будинку була якась дитина із зеленим обличчям і такими величезними вухами... – швидко затараторила Ліна.

– Ти що? Тут давно вже ніхто не живе, тим більше із зеленими вухами, – засміялася Аліса.

– Але я точно бачила, – сказала Ліна.

Аліса ще раз дуже уважно і дуже серйозно оглянула будинок. Нічого там не побачивши, вона сказала:

– Ліно, мені здається у тебе депресія. Тобі вже щось починає ввижатися. Це дуже погано.

– Немає в мене ніякої депресії, – сказала сердито Ліна. – Ходімо, буду починати речі збирати.

Вони пішли та Ліна все повертала голову назад, сподіваючись що та дивна істота знову з’явиться. Алісі це здавалось дуже смішним.

– Дивись, а он там чоловік з довгим зеленим носом, – зареготіла вона.

– Припини! – закричала на неї ображено Ліна.

– Ти чого? Я ж просто пожартувала, – сказала Аліса. – А ніс у нього і правда був великий. Ти бачила?

І Аліса перекривила його величезний ніс. Вони обоє засміялися і пішли далі. Аліса намагалася веселити подругу як могла. І Ліна з нею взагалі забула про той будинок і навіть перестала сумувати через переїзд.