Олександр Міхед - Понтиїзм. Казки кінця світу

п’яних Асфальт зігрівав своїм теплом і не давав замерзнути, а малих дітей оберігав розмазаними кривими перечками переходу. Малеча виростала на його очах, полишала домівки і часом поверталася. Змінювалися машини, про які вони мріяли, змінювалися їхні розмови, але незмінною була їхня самотність, коли вони одиноко крокували нічним полотном Асфальту.

А потім була війна. Ніхто не знав, чому вона почалася. І де вона тепер. Була вона скрізь. Рухалася лініями електро­передач, радіохвилями, небом і землею. Довжелезні шеренги танків тягнулися по видноколу. Були сльози та далека луна вибухів і боїв. Кожен постріл пробивав болючу вибоїну на полотні життя.

Ночами Асфальт слухав шурхотіння тварин, зітхання вічно юної сестри, на тілі якої де-не-де проступали перші зморшки і тріщини. Вона зітхала, сама не знаючи, чого хоче. А ще він чув бурмотіння старого шляху, який утратив сам себе, за яким ніхто не доглядав, і він набурмосено занепащував себе, перебираючи подумки історії сміттєзвалищ.

І часом Асфальт мріяв, що вічна війна скінчиться, і хлопці повернуться додому. І колись йому поталанить у їхніх дітей, які гратимуться тут, просто на ньому, позичити багато різнокольорової крейди. В нього виростуть руки. І він велетенськими різнокольоровими літерами виведе на власному тілі: «ТУТ БУВ АСФАЛЬТ». І коли його вже не буде тут, літери ці все одно залишаться. І люди будуть їх оминати, а дощі — омивати.

Картина

«… мій тимчасовий приятель подарував мені чисте полотно, натягнуте на підрамник. Він був із тих приятелів, які з’являються у твоєму житті, коли їм щось від тебе треба. Він казав: «Старий, я знаю, ти давно хотів почати своє власне ремесло. Своє мистецтво. От з цього й починай». Свого не попрохавши, приятель зник, так і не вигулькнувши, ні в скайпі, ні в контакті. Його профілі лишалися незмінними і висіли мертвим вантажем на багнюці соцмереж, а стурбовані власними віртуальними фермами і сексами друзі все одно забруднювали його стіну своїми малюнками, піснями та відосами. А полотно залишилося мені.

Часто доводилося чути або читати про страх перед білизною нової, незаповненої сторінки чи полотна, чи новоналагоджених стосунків, чи хитромудрою білúзною звабливої жінки. Перед полотном 2 х 2 метри я почувався, як на порозі величезного білого поля. Вглядаючись у глибини полотна, я розрізняв обриси тіл, далеких міст і замків, екзотичних птахів і рослин, але їхні зображення проступали неявно, немов засніжені яскравим снігом. Часом я відчував холод, яким тягнуло від полотна, і розумів, наскільки тонкі кордони розмежовують наші світи.

Так минув якийсь час, я повісив полотно на стіну і називав його серед приятелів «Білим квадратом». І якби я мав якийсь талан, то наважився хоча б окреслити обриси того, що бачив. Мені потрібен був хист, щоб як надпотужним протитуманним ліхтарем прояснити, проявити простір полотна. Це полотно — невиконана обіцянка, що супроводжувала мене.

Ненаписана картина була зі мною поруч кілька років. Довше, ніж усі коханки. Вона була пильним свідком мого життя, вдихала пил мого життя, спостерігала за моїм щоденним гаянням часу, підглядала за моїм інтимом, була моїм співбесідником, найкращим телевізором, на який я проєктував свої мрії та марення. А головне — вона щодня нагадувала — мистецтво поруч…»

Ім’я Прізвище,

Концептуальний Митець

* * *

Провенанс: Музей ХХХ, Нью-Йорк.

Приватна колекція видатного європейського колекціонера.

Оцінна вартість: 000.000.000.

«… Він уриває свій монолог на півслові. Він починає його довільно і закінчує так само спонтанно, створюючи у читача/глядача візію-ілюзію вічного плину життя, невхопності сутності буття і мистецтва.

Концептуальний Митець репрезентував цей текст на своїй першій персональній виставці, де, окрім цих слів, було виставлено лише біле незаповнене полотно на підрамнику. Таким радикальним жестом митець, з одного боку, розриває зв’язок із сучасним культурним процесом, а з іншого — вводить свою творчість у глибший історико-мистецький контекст. Проєкт Імені Прізвища «Картина мого життя» своїм ради­калізмом повертає глядача до початків концептуального мистецтва, коли художники мали достатньо свободи називати склянку води «дубом», а ведмежа — «Балтійським морем». Коли майстри розширювали межі нашого повсякденного сприйняття, показуючи ідею-поняття «стільця» в кількох утіленнях — фотографії, знайденому об’єкті і словниковій статті.

«Картина мого життя» втілює ідею вічного пошуку художником свого власного індивідуально-виразного мистецького профілю, проєкт демонструє нерозривність зв’язку між життям митця і його творчістю. Ім’я Прізвище створює ілюстрацію того, як мистецтво і творчість експропріює елементи нашого повсякденного життя, відображає його у незвичному світлі.

Вперше «Картину мого життя» було представлено публіці в 20.. році, коли художнику ще не виповнилось і 30 років. Це був його перший концептуальний проєкт, який схвально прийняли мистецькі кола. Також, як і у випадку з іншими культовими творами, «Картина мого життя» спричинила хвилю дискусій «що можна називати мистецтвом нині?»

Згодом проєкт «Картина мого життя» переріс у серію «Картини мого буття». На превеликий жаль, Ім’я Прізвище покинув цей світ дуже молодим. Частина дослідників його життя і творчості схильні вважати причиною цього великий успіх його «білих картин». Концептуальний Митець не зміг опиратися тиску галеристів і музейних кураторів та був змушений розвивати свою серію далі, відгукуючись на численні замовлення.

Якщо поглянути на цю ситуацію у містичному світлі, то можна сказати, що, розпродуючи фрагменти «свого буття», митець був позбавлений фізичного задоволення від проживання свого власного життя. Він швидко згас — чи то від невиліковної хвороби, чи то від наркозалежності — що суть є одне. Широковідомим є свідчення однієї з шести вдів митця про те, як він вишиковував на картинах білі гобелени з кокаїну. І винюхуючи їх, примовляв: «Ну, де ж ви? Я