Олексій Чупа - Акваріум

Ненавиджу хоча б за те, що ти це слухаєш і усві­домлюєш, — а значить, належиш до тварин, які себе називають людьми…»

«Псих якийсь», — подумав я, дослухаючись до низького голосу, який долинав із плівки.

«…я впевнений, ти однозначно зараз думаєш, що я якийсь ідіот або псих. Мушу тебе розчарувати — мені діла немає до того, про що ти думаєш, і в мене на це аж декілька причин. По-перше, як я вже сказав, я ненавиджу тебе і, гадаю, не помилюсь, якщо скажу, що ти є тупою твариною, яка тільки те і робить, що місце займає на цій планеті…»

Мною оволоділа дивна злість і навіть відчай, бо я не знав, яке право має цей Шенколюк так говорити, і не знав, чому він говорить так саме зі мною.

Сьогодні чудовий день, середина вересня 2011 року. Я щойно вчора нарешті переїхав від батьків у свою квартиру, яка понад десять років стояла необжитою. Перебираючи старе лахміття, я знайшов у шафі мій магнітофон, залишений тут ще в дитинстві. Касет не було, тому я, недовго думаючи, пішов на барахолку поблизу парку, що в центрі, і купив собі в якогось волоцюги десяток різноманітних касет. Тепер я помалу відпивав із пляшки коньяк, куплений з нагоди новосілля, і наводив лад у квартирі. Кілька касет я прослухав, тепер настала черга наступної. Увімкнувши її, я і почув цей голос.

Продавець намахав мене, сказавши, що на касеті ранні записи гурту Nirvana.

«…по-друге, якщо ти це слухаєш, значить мене вже просто немає з-поміж живих. Уже кілька років я серйозно хворію і тепер розумію, що мені залишилося недовго. Не шкодую зовсім, бо прожив хоча й відносно недовге життя, але таке насичене, що тобі, виродку, і не снилося...»

Після першої ж хвилини прослуховування я відчув, як у мені закипає агресія до цього безликого мудака, який, уже померлий, поливав мене брудом. На столі, маневруючи поміж крихтами ранкового батона, бігали мухи, час від часу злітаючи, роблячи коло кімнатою і повертаючись назад. Я вдарив долонею по лакованій поверхні стола і вбив одну з них. Це дало незначне полегшення. На другу образу, що пролунала з вуст мертвого Шенколюка, я зреагу­вав трохи млявіше, — голос гіпнотизував, підкорював собі. Щось подібне я завжди відчуваю, коли телевізійні диктори мають повідомити якусь трагічну новину. В моїх нутрощах від неусвідомленого страху заворушилися холодні металеві деталі, але тієї ж миті я дав собі обіцянку дослухати до кінця. Розмова з померлими — штука серйозна.

«…зараз я дещо розповім, і тобі потім доведеться із цим жити. Мене абсолютно не турбує, хочеш ти це все знати чи не хочеш. Якщо ця плівка потрапила до тебе — вважай це долею, я нізащо не відпущу тебе. Будь готовий. Утім, якщо не готовий — мені по барабану, я в будь-якому разі це все тобі розповім, бо вже майже двадцять років ні з ким не спілкувався нормально.

Отже, я говоритиму про останню третину свого життя, яку я прожив, зникнувши, напевно, з будь-яких записів в домових книжках та податкових інспекціях, переставши бути громадянином цієї дивної держави, не роблячи для неї нічого, власне, нічого не потребуючи від неї навзамін.

Не знаю, що з тобою було в 1991-му, припускаю, що тебе і взагалі на світі ще могло не бути, та й байдуже. Те, що сталося тоді, було подією з-поміж тих, що стаються раз на сто років, коли не рідше. Подія планетарного масштабу, із безліччю передумов, варіантів розвитку і особливо — наслідків. Як ти вже здогадуєшся, виродку, розвалився СРСР. Ця імперія зла, несамовите гніздо тоталітаризму, держава, якої боялося півсвіту і перед якою інші півсвіту — з власної волі чи вимушено — пов­зали на колінах, просто перестала існувати. В один день все зламалося, розсипалось, розпалося на закривавлені, ще теплі шматки і відразу ж почало гнити. Сморід заволік широченні терени. Від Балтики до Тихого океану людям просто нічим було дихати, хоча вони саме тоді найбільше волали про свіжий вітер. Так-так, люди завжди волають про свіжий вітер саме тоді, коли їхні легені наповнюються хворобливим, липким замінником повітря, не помічав?..»

Я вперше зловив себе на думці, що розумію хоча б мінімальну частину того, про що він каже. Зовсім недавно Україна святкувала двадцяту річницю незалежності. Я тоді від самого ранку вийшов у центр міста і в одному з подвір’їв наштовхнувся на кілька автозаків, ясна річ, приготованих для найактивніших під час свята людей. Усередині сиділи молоді хлопці, їхні очі напружено стежили за територією подвір’я. Вони одразу засікли мене у вишиванці — з автівки зістрибнуло на землю кілька людей і рушили в мій бік. Мені нічого було боятись, я не зробив нічого протизаконного, тому наївно подумав, що вони просто хочуть щось спитати, тож і стояв без жодних внутрішніх голосів у голові, які б завважували, як зменшується між нами відстань, або ж благали звалювати, поки не пізно. Їх було троє, один — напевно, за старшого — залишився трохи осторонь, другий зайшов мені за спину, і за секунду я відчув, як гумова палиця перетискає мою горлянку. Я хотів щось сказати, чи, може, навіть прокричати, але своїми ж словами і вдавився — повітря не пройшло далі палиці, що перетисла кадик. Я вчепився руками в цю гуму, і її холод струмом пройшовся моїм тілом — від кінчиків пальців до п’ят. Зробилося страшно. Невимовно страшно. Я відчув, як шкіра обличчя вмить напружилась і перетворилася на скам’янілу маску. Найгірше обличчя має жах — це вам може сказати кожен, хто бодай раз був ладен померти від страху.

Борсаючись, мов риба на гачку, і ковтаючи ротом щоразу менше повітря, я побачив перед собою обличчя ще одного хлопця з автозаку. Він байдуже подивився на мене, потім наблизив своє обличчя впритул до мого і відстороненим голосом сказав: «Сегодня любые шествия, митинги, собрания и другие акции запрещены. Увидим тебя еще раз — отлупим до смерти. Иди домой, смотри новости».

Від безсилої люті в мені щось обірвалось, я перестав опиратись, майже відразу хватка ззаду послабшала, і я впав, задихаючись, на коліна, а потім — на бік, не маючи сили навіть розплющити очі. Ще кілька хвилин я лежав у пилюці під байдужими поглядами цих псів, на листі, яке від аномальної цьогорічної спеки вже наприкінці серпня осипалося з дерев. Задихаючись від гніву, я думав, яку ж незалежність я щойно йшов святкувати. Яку незалежність, якщо в цій державі те, що сталося зі мною, не просто можливе, а стає, судячи з останніх тенденцій, нормальним впливом на суспільство в цілому?

Пам’ятаю, як я відлежався, обтрусився, вийшов із цього пекла і потрапив до іншого — відразу через вулицю, на площі, уже зібралася багатотисячна колона демонстрантів під державними прапорами, оточена, мов чорними птахами, бійцями спецпідрозділів. Стояв дикий гамір, але в ньому я розчув, як хтось у мегафон закликав стояти кільцем, відбивати своїх і дихати на повні груди — лише тоді, мовляв, ми відчуємо свіжий вітер, що розжене цю наволоч. Я втягнув у себе повітря так багато, як тільки міг, і відчув, що легені мої наповнені гниллю. Тоді все здалося мені безнадійним.

«…на момент розвалу Союзу я був малесеньким гвинтиком, що крутився в механізмі, який працював на армію. Я щоранку їздив на роботу до непривітної і непримітної сірої будівлі на околиці міста, де був розташований науково-дослідний центр. Заклад розробляв біологічну зброю, і там я певну кількість годин на день навантажував свій мозок питанням, як би вигадати щось таке, щоб знищити якомога більше народу за короткий час і з якомога меншими витратами.

Ті, хто в нас працював, давно ставилися до інших, як до потенційних піддослідних. Жодної дружби, ба навіть звичайного приятелювання, там виникнути не могло. Кожен був сам по собі, ми навіть не віталися, уявляєш? Дні минали мовчазно і похмуро, посеред зразків вірусів, бактерій та іншої фігні. Там я дуже огрубів, що й не дивно, і трохи збайдужів до всього, що відбувається навколо. Саме тому, коли одного ранку було оголошено, що держави, в якій я народився і виріс, не існує, на мене це справило дуже слабке враження.

Довкола майже миттєво почалося щось безнадійне. Націоналістична істерія, відсутність грошей, відсутність продуктів харчування, дня не було, щоб хтось із моїх зна­йомих не викинувся з вікна чи не втяв вени, або принаймні не звалив за кордон, в якісь примарні краї, де можна було бодай знайти їжу і дах над головою…»

Хоч як дивно, я пам’ятав цей час. Не так досконало і не з такої точки зору, бо мені в 90-му було лише шість років, але пам’ятав.