Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зерна. Жорна.
Древо й камінь.
Вітер, води…
Рипнула мостина, і Баст підвів погляд, ясно всміхнувшись.
— Доброго ранку, Реші.
Рудоволосий шинкар стояв біля підніжжя сходів. Обтер руки з довгими пальцями об чистий фартух і довгі рукави.
— Наш гість уже прокинувся?
Баст заперечно хитнув головою.
— Не ворушиться й не подає жодного звуку.
— Йому випало кілька непростих днів, — зауважив Коут. — Мабуть, це дається взнаки, — він завагався, а відтак підняв голову й понюхав. — Ти що, пив?
Запитання радше було виявом цікавості, ніж звинуваченням.
— Ні, — відповів Баст.
Шинкар здійняв брову.
— Я дегустував, — сказав Баст із наголосом на останньому слові. — Дегустація передує питтю.
— А… — промовив шинкар. — Отже, ти готувався випити?
— Крихітні Боги, так! — вигукнув Баст. — І випити без жодних обмежень. А чим ще в біса можна зайнятися? — Баст витягнув свій кухоль із-під шинкваса й зазирнув у нього. — Я сподівався на бузину, але мені дісталася якась диня, — він задумливо покрутив кухлем. — І ще щось пікантне, — знову трохи випив і замислено примружив очі. — Кориця? — спитав і поглянув на ряди пляшок. — А в нас узагалі ще є бузина?
— Вона десь там, — сказав шинкар, не дивлячись на пляшки. — Басте, зупинися на хвильку й послухай. Нам треба поговорити про те, що ти зробив учора.
Баст остовпів.
— А що я зробив, Реші?
— Ти зупинив оту істоту з Мелу, — відповів Коут.
— А… — Баст розслабився і зневажливо махнув рукою. — Реші, я просто її сповільнив. Ото й усе.
Коут хитнув головою.
— Ти збагнув, що то не просто якийсь божевільний. Намагався нас попередити. Якби не твої прудкі ноги…
Баст насупився.
— Реші, я був не такий уже й прудкий. Та істота здолала Шепа, — він опустив погляд на добре вимиті мостини біля шинкваса. — Шеп мені подобався.
— Усі інші думатимуть, що нас урятував ковальчук, — сказав Коут. — І це, мабуть, на краще. Проте я знаю правду. Якби не ти, воно перебило б тут усіх.
— Ох, Реші, це просто не так, — відповів Баст. — Ви вбили б його, як курку. Я просто добрався до нього першим.
Шинкар відмахнувся від цих слів і промовив:
— Я тут задумався через учорашнє. Замислився про те, як зробити це місце трішки безпечнішим. Чув коли-небудь «Лови білих вершників»?
Баст усміхнувся.
— Реші, ця пісня була нашою, перш ніж стати вашою.
Він вдихнув і заспівав приємним тенором:
Коні білії, мов сніг,
Срібно-біла зброя в них.
Усі у свіжому гіллі,
Зелень, червінь на чолі.
Шинкар кивнув.
— Саме та строфа, яку я згадав. Як думаєш, ти міг би подбати про це, тимчасом як я готуватиму все тут?
Баст енергійно кивнув і мало не побіг, але спинився біля дверей кухні.
— Ви ж без мене не почнете? — тривожно запитав він.
— Ми почнемо, щойно наш гість буде ситий і готовий, — запевнив Коут. А тоді, побачивши, якого виразу набуло обличчя його учня, трохи злагіднів. — Гадаю, що за таких умов у тебе є година чи дві.
Баст зазирнув у двері, відтак поглянув назад.
Обличчя шинкаря на мить звеселилося.
— І я тебе покличу, перш ніж ми почнемо, — він махнув однією рукою, ніби відганяючи співрозмовника. — А тепер іди.
***
Чоловік, який називав себе Коутом, займався своїми звичними справами в шинку «Путь-камінь». Рухався він як годинниковий механізм, як фургон, що котиться добре второваними коліями на дорозі.
Спершу хліб. Чоловік змішав руками борошно, цукор і сіль, не завдаючи собі клопоту їх відміряти. Додав трохи закваски із глиняного глека в коморі, замісив тісто, а тоді зліпив округлі буханці й поставив підійматися. Вигріб із пічки на кухні попіл і запалив вогонь.
Далі він перейшов до загальної зали й розвів вогонь у чорному кам’яному каміні, вимівши попіл із величезного вогнища уздовж північної стіни. Накачав води, помив руки й виніс із льоху шматок баранини. Нарізав свіжих трісок для розпалу, заніс дров, поплескав по хлібу, що підіймався, й переставив його поближче до нагрітої пічки.
А тоді в нього раптом не зосталося справ. Усе було готове. Все було чисте й упорядковане. Рудоволосий чоловік стояв за шинквасом, і його погляд мало-помалу вертався з якоїсь далечіні, зосереджуючись на тому, що було тут і зараз, на самому шинку.
Погляд зупинився на мечі, що висів на стіні над пляшками. Меч був не надто гарний, не ошатний і не примітний. Він був по-своєму загрозливий. Загрозливий, як висока круча. Він був сірий, без жодної плями й холодний на дотик. Гострий, наче бите скло. На чорній деревині дошки, до якої був прикріплений меч, було вирізьблено одне слово: «Примха».
Шинкар почув важкі кроки на дерев’яному помості за дверима. Засув на дверях шумно заторохтів, а далі пролунало гучне «аго-о-ов» і гупання у двері.
— Секунду! — гукнув Коут. Помчавши до парадних дверей, він повернув важкий ключ у яскравому латунному замку.
Ґрем стояв, занісши товсту руку, щоб постукати у двері. Коли побачив шинкаря, його обвітрене лице розпливлося в усмішці.
— Баст ізнову почав усе за тебе? — запитав він.
Коут поблажливо всміхнувся.
— Гарний він хлопака, — сказав Ґрем. — Тільки трішки прителепуватий. Я думав, шо у вас сьогодні може бути зачинено, — він прокашлявся й на мить позирнув на свої ноги. — За таких обставин я не здивувався б.
Коут поклав ключ у кишеню.
— У нас, як завжди, відчинено. Чим можу допомогти?
Ґрем вийшов із дверей і кивнув на вулицю. Там на візку неподалік стояли три бочки. Новенькі, зі світлої відшліфованої деревини, з яскравими металевими обручами.
— Я вчора знав, шо не засну, то склепав для вас останню. До того ж чув, шо сьогодні зайдуть Бентони з першими пізніми яблуками.
— Я дуже це ціную.
— Гарні, надійні, витримають усю зиму, — Ґрем підійшов і з гордістю постукав одним зігнутим пальцем об бочку. — Шо може прибити голод краще, ніж зимове яблучко? — підвів погляд із блиском в очах і знову постукав по бочці. — Дійшло? Прибити!
Коут трохи застогнав, потираючи лице.
Ґрем захихотів собі під носа і провів рукою по одному з яскравих металевих обручів на бочці.
— Я ше й не робив до цього бочок із латунню. Але ці вийшли такі гарні, шо я на краще й не надіявся. Якшо не залишаться щільними, дай мені знати. Я про них подбаю.
— Радий, що це не надто тебе обтяжило, — промовив шинкар. — У льоху буває вогко. Я побоююся, що залізо просто заіржавіло б за кілька років.
Ґрем кивнув і відповів:
— Діло кажеш. Мало хто думає на майбутнє. — Він потер руками. — Не хочеш мені підсобити? Дуже не хотів би впустити бочку й подряпати тобі долівку.
Вони взялися до справи. Дві з бочок із латунними обручами перейшли до підвалу, тоді як третю занесли за шинквас, пронесли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.