Агата Крісті - Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті

роздратування, але це безперечно не сподобалося б мені. Треба бути надзвичайно толерантним і мати чудове почуття гумору, щоб оцінити таке нещадне викриття.

Щойно я дійшов такого висновку, як приємний хрипкий сміх зі сцени відлунням пролунав позаду мене.

Я різко повернув голову. У кріслі одразу за мною, нахилившись вперед і привідкривши рота, сиділа жертва цієї пародії — леді Еджвер, більш відома як Джейн Вілкінсон.

Я одразу збагнув, що мої припущення виявилися цілком помилковими. Вона сиділа, нахилившись уперед, з напіввідкритими вустами, і в її очах світилися задоволення та захват.

Коли «пародія» завершилася, жінка голосно зааплодувала і, сміючись, повернулася до свого компаньйона, високого й надзвичайно привабливого молодика, який нагадував грецького бога, чиє лице я розпізнав радше з екрану, ніж зі сцени. То був Браян Мартін, найпопулярніший на той момент герой кіно. Він знімався разом із Джейн Вілкінсон у кількох фільмах.

— Дивовижна, хіба ні? — промовила леді Еджвер.

Її супутник розсміявся.

— Джейн, ти так захопилася!

— Але вона справді чудова! Набагато краща, ніж я уявляла!

Я не розчув відповіді її компаньйона. Карлотта Адамс розпочала свій черговий експромт.

Те, що сталося пізніше, я й досі вважаю дуже цікавим збігом обставин.

Після театру ми з Пуаро поїхали повечеряти в «Савой».

За сусіднім столиком сиділи леді Еджвер, Браян Мартін та двоє інших людей, яких я не знав. Коли я вказував на них своєму другові, ще одна пара сіла за столик позаду них. Обличчя жінки було мені знайоме, та доволі дивно, що якусь мить я не міг згадати, хто вона.

Та я раптом зрозумів, що розглядаю саму Карлотту Адамс! Чоловіка я не знав. Він був доглянутий, з доброзичливим, але дещо пустим обличчям. Не з тих, що мені до вподоби.

Міс Адамс була одягнена надто непримітно, у чорне. Її обличчя не належало до тих, що одразу ж привертають увагу чи запам’ятовуються. То було одне з тих рухливих і чутливих облич, що насамперед ідеальні для мистецтва наслідування. Воно могло легко прийняти риси іншої людини, однак не мало власних характерних ознак.

Я поділився своїми думками з Пуаро. Він уважно слухав мене, схиляючи яйцеподібну голову вбік, водночас метаючи пронизливі погляди на два вказані столики.

— То це леді Еджвер? Так, я пам’ятаю. Бачив її на сцені. Вона — belle femme[1].

— Ще й акторка нівроку.

— Можливо.

— Ви, здається, не надто переконані.

— Гадаю, усе залежить від ролі, мій друже. Якщо Джейн Вілкінсон у центрі п’єси і все обертається навколо неї — так, вона виконує свою роль. Сумніваюся, що вона могла б належно зіграти якусь другорядну роль, чи навіть, як це називають, характерну роль. П’єса має бути написана про неї та для неї. Мені здається, що вона з тих жінок, які цікавляться лише собою. — Мій друг замовк, а потім додав досить несподівано: — Життя таких людей сповнене великих небезпек.

— Небезпек? — перепитав я, здивувавшись.

— Бачу, я скористався словом, яке здивувало вас, mon ami[2]. Саме так, небезпек. Бо, розумієте, такі жінки, як вона, бачать лише одне — себе. Такі жінки не помічають загроз та ризиків, що їх оточують — зіткнення мільйонів інтересів та взаємозв’язків життя. Ні, перед ними лише власний прямий шлях. Тому, рано чи пізно — катастрофа.

Мене це зацікавило. Я зізнався собі, що така точка зору не спадала мені на думку.

— А як щодо іншої? — запитав я.

— Міс Адамс?

Пильний погляд Пуаро озирнув її столик.

— І що? — всміхнувся він. — Що вам сказати про неї?

— Лише ваше враження.

— Mon cher[3], сьогодні ввечері я замість ворожки, що читає по долонях і розповідає про натуру людини?

— І вам це вдається краще, ніж багатьом ворожкам, — зауважив я.

— Ви настільки вірите мені, Гастінґсе. Я зворушений. Хіба ви не знаєте, мій друже, що кожен з нас — це величезна загадка, лабіринт суперечливих пристрастей, бажань і схильностей? Mais oui, c’est vrai[4]. Можна робити власні умовиводи, але пам’ятайте, що у дев’ятьох із десяти разів ми помиляємося.

— Та не Еркюль Пуаро, — сказав я, всміхаючись.

— Навіть Еркюль Пуаро! О! Я чудово знаю, що ви постійно вважаєте мене марнославним, але, загалом, можу запевнити вас, що насправді я дуже скромна особа.

Я розсміявся.

— Ви — і скромні?

— Саме так. Хіба що — визнаю — трохи пишаюся своїми вусами. Ніде в Лондоні я не бачив їм рівних.

— Можете не боятися, — сухо мовив я. — Ви й не побачите. То ви не наважитеся висловити свої висновки щодо Карлотти Адамс?

— Elle est artiste![5] — сказав просто Пуаро. — Це пояснює майже все, еге ж?

— І все-таки, ви не думаєте, що на життєвому шляху на неї чекають небезпеки?

— Вони чекають на нас усіх, мій друже, — серйозно прорік мій друг. — Лихо, може, постійно чекає, щоб кинутися на нас. Та щодо вашого питання, гадаю, успіх не омине міс Адамс. Вона прониклива, та є дещо більше. Без сумніву, ви вже помітили, що вона єврейка?

Я не помітив. Та тепер, коли він згадав про це, я побачив легкі сліди її семітського походження. Пуаро кивнув.

— А це дорога до успіху. І все-таки, на ній є один небезпечний провулок — оскільки ми досі говоримо про небезпеку, еге ж?

— Про що ви?

— Про жагу грошей. Саме любов до грошей може змусити таку жінку звернути зі шляху розсудливості та обережності.

— Вона може змусити звернути будь-кого, — сказав я.

— Ваша правда, але хай там як, ви чи я помітимо небезпеку. Ми можемо зважити всі плюси і мінуси. А якщо ж надто перейматися грошима, то бачитимеш тільки гроші, усе інше залишиться в тіні.

Серйозність Пуаро змусила мене розсміятися.

— Есмеральда, циганська королева, у чудовій формі, — пожартував я.

— Людська психологія — це цікаво, — незворушно вів далі мій друг. — Неможливо цікавитися злочинами, не зацікавившись психологією. Фахівця цікавить не просто акт убивства, а те, що лежить за ним. Гастінґсе, розумієте мене?

Я запевнив, що чудово розумію його.

— Я помітив, Гастінґсе, що, коли ми працюємо над справою, ви завжди наполягаєте на фізичних діях. Ви хочете, щоб я міряв сліди, аналізував цигарковий попіл, ліг на живіт і вивчав якусь дрібничку. Ви ніяк не