Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

може щось цілковито інше. Розповіді Кіля постійно змінювалися, а я не надто звертав на нього увагу. Вочевидь, на даному етапі їхнє керівництво і цілі були дещо розмитими.

Хоча чисто абстрактно я вболівав за повстанців, в мене не було часу на політику. Як на мене, місто Белларіус і решта Белларії могли мати будь-яку форму правління, або не мати жодної. До тих пір, поки різноманітні фракції не пхалися до мене і не заважали мені працювати.

-- Е… магу? – сказав Кіль, коли ми наближалися до головних дверей.

-- В чому справа, Кілю?

-- Ти часом не хочеш натягнути пов‘язку на око?

-- А… Так. Дякую. – Я зняв її вранці, коли починав працювати. Я ще не звик до неї, й вона відволікала мене. Я не хотів, щоб мене щось відволікало. Я витягнув пов‘язку з кишені й натягнув.

-- Трохи більше направо, магу, -- прокоментував Кіль. Я люто глипнув на нього. Але пов‘язку поправив.

Він задоволено кивнув і відчинив двері. Сіре, понуре світло сочилося з сірого, понурого неба. Назовні стояло двадцять алебардистів в бордових і жовтих кольорах Штайнера, їхній подих парував на холодному повітрі. Командував ними закований в лати капітан.

-- Ти той маг, що тут оселився? – запитав капітан, оглянувши мене з ніг до голови.

-- Я.

-- За наказом новообраного Синдика Габула Штайнера, ти повинен негайно залишити Цитадель.

-- І не подумаю, -- сказав я.

-- Тоді ми будемо змушені усунути тебе силою.

-- Ви будете змушені спробувати. Попереджаю тебе, капітане, це не закінчиться добром для тебе і твоїх людей. – Подумки я прошепотів і активував базові обереги Цитаделі, першу верству захисту, яку Телемарх вбудував у вежу з допомогою Мистецтва. Ті, які повинні були відбивати фізичні загрози.

Капітан відійшов набік і наказав своїм людям зайти і виселити мене. Я стояв за порогом і спостерігав, схрестивши руки. Мені було цікаво, що начаклував Телемарх. Я знав з якою метою було створено цю верству оберегів, але не знав, як вони себе проявлять. В мене не було часу детально вивчити обереги, і не було нагоди поекспериментувати.

Перша пара алебардистів спробувала зайти, але їх відкинуло, так наче вони наткнулися на невидиму стіну. Вони спробували ще раз, з таким самим результатом.

-- Рубайте, -- наказав капітан.

-- О, так, рубайте, -- сказав я. Один з алебардистів люто глянув на мене. В іншого на обличчі було написано, що йому недостатньо платять. Він відійшов назад, щоб в його товариша був простір для замаху.

Перший замахнувся своєю величезною сокирою і з неабиякою силою опустив на невидимий оберіг на дверях. Алебарду відразу вирвало йому з рук. Вона полетіла, обертаючись і з вражаючою швидкістю, геть від Цитаделі, держак по дорозі лупнув алебардиста по обличчю. Він впав грудою м‘яса, що стогнала і стікала кров‘ю. Алебарда приземлилася десь в Поясі. Я надіявся, що вона не розтрощила комусь голову. В будь-якому випадку, вона опиниться в руках повстанців, тож загалом не скажеш, що я був незадоволений результатом.

-- Гаразд, -- сказав я капітанові. – Якщо у вас все, мені потрібно працювати.

-- За законом Цитадель належить правителю Белларії! – сказав він ледь не скиглячи.

-- Що ж, добре. Можливо, коли він або вона з‘являться, я буду більш зговірливим, -- відповів я. – А тим часом, якщо ти ще будеш мені докучати, я перетворю тебе в рожевий туман.

Я зачинив двері прямісінько перед його почервонілим обличчям.

 

2

Я відмовився від спроби знайти швидке рішення таємничого зникнення Амри після того, як вичерпав усі розумні підходи до цієї проблеми, до яких ми з Сірим Зубом тільки додумалися. На це пішов тиждень, але я принаймні впевнився в трьох речах: що Амра жива, що Телемарх точно не живий і що Амри майже напевно немає в цьому світі.

Залишалося все, що за межами цього світу. Величезний простір для пошуків. Технічно це нескінченність. Безліч нескінченностей. Але принаймні я утримував пункт відправлення. І в певному сенсі він утримував мене. Через кімнату, в якій зникла Амра, я був прив‘язаний до Цитаделі, а принаймні не допускав до Цитаделі більше нікого.

Існувала реальна можливість, що я потребуватиму цю кімнату, щоб повернути її. Я не знав наскільки велика ця можливість, в мене не було змоги обчислити шанси. Оскільки я не бажав ризикувати життям Амри на випадок, якщо мені буде потрібна ця кімната, а я не матиму до неї доступу, Цитадель мусила залишатися під моїм контролем.

На жаль Цитадель знаходилася на вершині Гори Тарвус. Я зауважив, що в тих, хто бажає панувати над іншими людьми, існує щось, що робить нестерпним, коли хтось дивиться на них згори вниз, в прямому чи переносному сенсі. Королі і священники сидять чи стоять здіймаючись над масами, щоб їх бачили, це правда, але не менш важливо, щоб відособитися, поставити себе вище за інших. Така собі не надто витончена декларація відносної вартості. З тієї ж причини нижчих за себе змушують кланятися і ставати на коліна. Це більше ніж просто вистава.

Своїми малопридатними вежами панівний клас в Белларіусі довів це до крайнощів. Співвідношення влади до висоти так глибоко вкоренилося в суспільстві Белларії, як сім‘я, обов‘язок і помста в Нижніх Землях. Чому ще Непереливки, єдину значну ділянку рівної землі в місті, залишили найбільш нужденним і доведеним до розпачу мешканцям?

Зовсім не через рідкісні, хоча й поважні, повені. Це була проста інженерна проблема, з якою Гол-Шен вміло справлявся протягом століть, і то за рахунок значно менших коштів і незручностей, ніж белларіанцям обходилося вертикальне будівництво на схилі гори. Ні, в Белларіусі нижчі райони призначалися для гірших людей, а оскільки Непереливки були в самому низу, то в них жили найгірші з найгірших.

А це означало, що Цитадель, яка знаходилася на вершині гори, призначалася