Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

(іншими словами, сучасна Чехія), окуповані німцями й приєднані до Райху (у статусі протекторату, що вважався невіддільною частиною Великої Німеччини), а з другого боку — Словацька республіка, теоретично незалежна, а насправді цілковито підконтрольна нацистам. Це, певна річ, жодним чином не визначало поведінки окремих людей.

4

Коли 1996 року я прибув до Братислави, щоб обійняти посаду викладача французької мови у військовій академії Східної Словаччини, одне з перших моїх питань до помічника військового аташе (після того як я дізнався останні новини про свій багаж, помилково надісланий у Стамбул) стосувалося саме цієї історії про замах. Помічник аташе, ад’ютант-шеф, приємний чоловік, колись спеціалізувався на прослуховуванні телефонних розмов у Чехословаччині, а після закінчення холодної війни перейшов на дипломатичну службу, повідомив мені перші подробиці цієї справи. Насамперед те, що замах мали скоїти двоє: чех і словак. Мені було приємно дізнатися, що в операції брав участь громадянин країни, до якої я приїхав (а отже, таки були словаки, що брали участь у русі Опору). Однак про перебіг самої операції помічник аташе розповів зовсім мало, здається, лише те, що в одного з нападників затнувся автомат у ту мить, коли машина з Гайдріхом проїжджала повз них (так я дізнався, що під час замаху Гайдріх був у машині). Але цікавість мою головним чином розпалило те, що сталося потім: як двоє партизан разом із товаришами сховалися в церкві, як німці намагалися їх там утопити… Дивовижна історія. Мені хотілося більше подробиць. Але ад’ютант-шеф не знав більше анічогісінько.

5

Невдовзі після приїзду до Словаччини я познайомився з дуже вродливою молодою словачкою і закохався до нестями, ми з нею мали сповнені пристрасті стосунки, що тривали близько п’яти років. І саме від неї я дістав додаткову інформацію. Насамперед імена головних дійових осіб: Йозеф Ґабчик і Ян Кубіш. Ґабчик був словак, а Кубіш — чех; здогадатися, здається, можна було навіть за звучанням їхніх прізвищ. Ці двоє у всякому разі, схоже, становили невіддільну частину історичної панорами: Аурелія — згадана мною дівчина — вчила їхні імена ще в школі, як, мабуть, і всі маленькі чехи та маленькі словаки з її покоління. Щодо решти, про подію їй було відомо в загальних рисах, знала Аурелія не більше за ад’ютант-шефа. Мені знадобилося ще два чи три роки, щоб по-справжньому усвідомити те, що я завжди підозрював: за романічністю й напруженням ця історія переважає найнеймовірніші вигадки. І виявилося це майже випадково.

Я винаймав для Аурелії квартиру в центрі Праги, між Вишеградом і Карловим майданом. Від цього майдану відходить до річки вулиця Ресслова, і на її перетині з набережною стоїть ця химерна будівля зі скла, яка наче хвилюється в повітрі і яку чехи називають «Tančící dům», тобто «Танцюючий дім». Якщо пройти вниз цією вулицею, з правого боку на тротуарі стоїть церква. У її боковій стіні є підвальне віконце, довкола якого можна роздивитися на камені численні сліди від куль. Там висить і меморіальна дошка, де поміж іншим згадуються імена Ґабчика й Кубіша, а також Гайдріха — відтоді їхні долі пов’язані назавжди. Я безліч разів проходив повз це віконце і не помічав ані слідів від куль, ані дошки. Але одного дня я завмер перед ними: ось вона, ця церква, де ховалися десантники після замаху, я знайшов її!

Разом з Аурелією я повернувся до храму, коли він був відчинений, і ми спустилися до крипти.

У крипті було все.

6

Там досі збереглися жахливо свіжі сліди трагедії, що завершилася в цьому підземеллі понад шістдесят років тому: внутрішній бік віконця, яке я бачив зовні, виритий тунель завдовжки кілька метрів, видовбини від куль на стінах і склепінчастій стелі, двоє невеличких дерев’яних дверцят. Були тут і обличчя десантників на фотографіях посеред тексту, написаного чеською й англійською, було й ім’я зрадника, були плащ на вішаку, портфель і велосипед, було оголошення про розшук, був і пістолет-кулемет «стен», той, що відмовив у найневідповіднішу мить; там були спомини про жінок і жаль за необачними вчинками, там був Лондон, була Франція, були легіонери, був уряд у вигнанні, було селище, що звалось Лідіце, був молодий дозорець на прізвище Вальчік, був трамвай, який їхав повз також у найневдаліший момент, була посмертна маска, була винагорода в десять мільйонів крон тому чи тій, хто їх викаже, були ампули з ціанистим калієм, були гранати й були ті, хто ці гранати кидав, були радіопередавачі й зашифровані послання, був вивих кісточки, був пеніцилін, який діставали тоді тільки в Англії, там було ціле місто під владою того, кого називали «катом», були прапори зі свастикою та відзнаки з черепами, були німецькі шпигуни, що працювали на Англію, був чорний «мерседес» із пошматованою шиною, був шофер, був Різник, були високопосадовці, що зібралися довкола труни, були поліціянти, що схилилися над трупами, була жахлива каральна операція, були велич і безум, слабкість і зрада, відвага і страх, надія і смуток, там були всі людські пристрасті, зібрані на кількох квадратних метрах, була війна і була смерть, були євреї, ув’язнені в концтаборах, були винищені родини, принесені в жертву солдати, були помста і політичний розрахунок, була людина, яка, окрім усього іншого, грала на скрипці та вправлялась у фехтуванні, був слюсар, що ніколи не брався до свого ремесла, там був дух Опору, який навіки закарбувався на цих стінах, там були сліди боротьби між силами життя і силами смерті, там були Богемія, Моравія і Словаччина, там, у цих кількох каменях, була вся історія людства.

А зовні було сімсот есесівців.

7

Поклацавши по клавіатурі, я дізнався з інтернету, що є фільм, який називається «Змова», із Кеннетом Браною в ролі Гайдріха. П’ять євро, вартість пересилання враховано — і я кваплюся замовити DVD, який мені доставили за три дні.

У фільмі йдеться про Ванзейську конференцію, що відбулася 20 січня 1942 року і де Гайдріх за допомогою Айхмана[1] за кілька годин виклав варіанти дій щодо «остаточного вирішення єврейського питання». На той час у Польщі й Радянському Союзі вже почалися масові страти; їх доручали каральним групам СС, айнзацгрупам, які задовольнялися тим, що зганяли своїх жертв сотнями, а то навіть і тисячами, найчастіше в поле чи в ліс і розстрілювали всіх із кулемета. Проблема методу полягала в тому, що це було жорстоке випробування для нервів катів і бойового духу військ, навіть таких загартованих, як СД і ґестапо (сам Гіммлер одного разу мало не знепритомнів на одній із таких