Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

 Яка ж я йому вдячна за те, що так вчасно вийшов і врятував мене від до біса незручного становища. Його, наче сама доля прислала.

 Всередині будинок не менш красивий і затишний, ніж ззовні. Кожна деталь чудово підібрана, щоб передати новорічний настрій. І це стосується не тільки ароматної святкової ялинки, яка красується біля вікна, а й святкового декору у вигляді ілюмінації й малюнках на вікнах. А ще величезного каміна, який є окрасою цілого будинку і про який вже розповідала подруга. Він, наче спеціально створений для того, щоб біля нього проводити незабутні вечори у приємній компанії.

 Стіни довкола оздоблені прекрасними витворами мистецтва у вигляді неймовірних картин у пафосних громіздких рамах. Та найбільшу увагу на себе привертає саме портрет молодого привабливого чоловіка, який красується над каміном. Вражає талант художника, котрому вдалось настільки реалістично передати кожну деталь зовнішності його моделі. І ще важко не зауважити, що куди б я не відходила, погляд чоловіка з портрета спрямований на мене. Це просто неймовірно!

— Ця картина — окраса всього інтер’єру. Ніколи раніше не бачив настільки прекрасного зимового пейзажу, — помітивши на якій із картин зосередилась уся моя увага, говорить Ярослав Євгенович, якого не одразу помічаю позад себе. Та дивина в тому, що я не можу зрозуміти яку із картин він зараз описує, адже переді мною портрет чоловіка і жодного натяку на засніжені простори. Хіба що, його довге білосніжне волосся.

— Ви сказали зимового пейзажу? — перепитую, адже не бачу жодної картини, на якій було б зображено зиму.

— Так. Картина по центрі, до якої прикута ваша увага, — тільки підтверджує свої слова стосовно саме цього конкретного витвору художньої майстерності.

 Я геть втрачаю дар мови, адже чітко бачу чоловіка, а не пейзаж. Де таке бачено, щоб на одному й тому ж полотні різні люди бачили зовсім інше. З ввічливості погоджуюсь із Ярославом Євгеновичем й коли він відволікається на інших гостей, поспішаю до Олесі, яка вже мило бесідує з іншими гостями й майже силоміць тягну її до того портрету.

— Що сталось? Куди ти мене тягнеш? Я саме хотіла принести нам глінтвейну, — дивується моїй поведінці.

— Що ти бачиш на цій картині? — змушую подругу подивитись на портрет.

— Ти картини приїхала роздивлятись, чи веселитись? — переводить свій погляд з картини на мене.

— Просто скажи! — вперто стою на своєму і вимагаю відповіді, нічого при цьому не пояснюючи.

— Гаразд. Я бачу, що художник обожнював зиму й полюбляв бувати у цих краях, бо щось схоже я бачила дорогою сюди.

— Ти зараз серйозно чи вирішила пожартувати? — переводжу свій дико здивований погляд з портрета — на неї.

— Цілком. А що не так із цією картиною?

— Та нічого. Просто хотіла почути твоє враження. — Різко змінюю тактику, адже не хочеться виглядати божевільною, та як інакше назвати стан, в якому перебуваю — просто не знаю.

— Якщо ми тут закінчили, зганяю нам по глінтвейни. Як дивишся на це?

— Чудова ідея.

 Олеся йде, а я стовбичу, наче громом побита перед портретом чоловіка, якого інші не помічають. Намагаюсь знайти логічне пояснення усьому, що щойно відбулось, та окрім власного божевілля, яке спровокував розрив із Максом нічого іншого в голову не приходить. Коли зрештою вдається відірвати свій погляд від картини, помічаю наближення Макса і його пасії в мій бік. Тілом проноситься тремтіння, спровоковане жахливим хвилюванням від його наближення в поєднанні з враженнями від споглядання дивної картини.