Френсіс Скотт Фіцджеральд - Я віддав би життя за тебе (збірка)

— у професіонального письменника, якому завжди вдавалося черпати натхнення та наснагу з американських краєвидів і людей. У Френсіса Скотта Фіцджеральда ніколи не вигасало таке прагнення, і про це свідчать твори зі збірки «Я віддав би життя за тебе».

* * *

«Чи вдасться заробити на збірках оповідань?»

Френсіс Скотт Фіцджеральд — своєму літературному

представнику Гарольдові Оберу. 1920 рік.

Оповідання вже з самого початку були хлібом насущним Фіцджеральда. Коли в листі до нього ректор Принстонського університету Джон Ґрір Гіббен поскаржився, зокрема, на неглибокий образ цього навчального закладу та його студентів в оповіданні «Чотири кулаки» (1920), Фіцджеральд відповів: «Одного вечора я написав це з відчаю, бо в мене нагромадився тридюймовий стос папірців із відмовами від журналів, і я фінансово змушений давати редакторам те, що вони хочуть».

Давати редакторам те, що вони хочуть, — ось у чому полягало завдання Фіцджеральда як літератора-початківця, і таким дуже прибутковим способом він працював далі, до кінця 1920-х років. Молодий письменник продавав свою роботу, гостро це усвідомлюючи й добре знаючи, скільки можна швидко заробити на оповіданнях, замість чекати, поки набереться певний обсяг роману, достатній для розгляду можливості публікування частинами. Він і його родина жили заможно, але після величезного успіху перших двох романів третій — «Великий Ґетсбі» (1925) — не мав доброго збуту, а письменник потребував грошей. Розчарування від байдужого відгуку на «Великого Ґетсбі» сприяло тому, що Фіцджеральд далі писав оповідання для журналу «Сатердей івнінґ пост», і спонукало працювати над кіносценаріями в Голлівуді, коли закінчився «вік джазу». Так само, як і будь-який літератор свого покоління, він ходив на канаті, балансуючи між мистецтвом і комерцією.

Фіцджеральд також добре тямив, що в нього було найкращим творінням, а що, з його слів, ремісництвом. Він ніколи не обманював сам себе чи когось щодо різниці між своїми комерційно успішними та художньо прийнятними оповіданнями. Письменник радів, коли ці дві категорії збігалися, коли цінні з його погляду твори, як-от «Знову відвіданий Вавилон», «Зимові сни», «Багатий хлопець» і цикл про Безіла Дюка Лі, продавалися за високу ціну. Йому завжди хотілося, щоб найкращі, на його думку, речі мали значно кращий збут. «Мене гнітить те, що дешевеньке оповіданнячко на зразок “Популярної дівчини”, написане за тиждень, коли народилася дитина, дало 1500 доларів, + те, що справді художня штука, в яку я вклав три тижні справдешнього натхнення[1] [sic][2], як-от “Діамант у небі” [ «Діамант завбільшки з готель “Ріц”»], нічогісінько не дає, — написав Фіцджеральд Гарольдові Оберу в 1922 році. — Але, клянуся Богом + Лорімером, я ще зароблю статки». Джордж Горас Лорімер, випускник Єльського університету, головний редактор «Сатердей івнінґ пост» у 1899–1936 роках, платив Фіцджеральдові добрі гонорари — справді статки як на молодого письменника. У 1929-му вони дійшли до 4000 доларів за оповідання, нині це еквівалент понад 55 000 доларів. Однак Фіцджеральд, скутий золотими ланцюгами й роздратований, сказав Генрі Луїсові Менкену в 1925 році, зразу ж після того, як опублікували «Великого Ґетсбі»:

«Моя халтура для “Посту” дедалі гіршає — мірою того, як у ній дедалі менше запалу… дивна річ, що весь запал вкладено в моєму першому халтурному опусі. Я гадав, що “Прибережний пірат” десь такий добрий, як “Благословення”. Насправді я ніколи й нічого не “зображав спрощено”, аж поки не стався провал “Тюхтія”, завдяки чому стало можливо написати цю книжку [“Великого Ґетсбі”]. Я б уже віддавна спрощував, якби це було вигідно… безуспішно випробував такий спосіб у кіносценаріях. Здається, люди ніяк не втямлять, що для розумної людини чи не найважче у світі — це спрощувати».

Цього ж року він висловився грубіше й коротше Максвеллові Перкінзу, редакторові видавництва «Скрібнер»: «Що більше я беру за свою халтуру, то важче мені примусити себе писати».

Фіцджеральд завжди вважав себе романістом, хоча й був чудовим майстром короткої прози, не те що скромнішого літературного жанру, ніж роман, — просто стислішого. Оповідання письменника, улюблені й відомі, були неперевершені, але вони часто слугували йому випробувальним майданчиком, місцем начерків, початковим простором для ідей та образів, персонажів та місцин, і елементи всього цього потрапляли в наступний роман. У розділі «Перелік опублікованих творів» гросбуха його життя та творчості, що його Фіцджеральд вів до 1938 року, чимало оповідань позначено як «пограбовані й надовго забуті». Процес «грабування» можна легко розпізнати по відривних газетних аркушиках і журнальних публікаціях Фіцджеральдових оповідань, у яких автор відмітив, переглянув та відредагував уривки, що пізніше з’явились у «Прекрасних і приречених», «Великому Ґетсбі» та «Ночі лагідній».

В оповіданнях із цієї збірки, більшість яких написано в середині та наприкінці тридцятих років, є рядки, які впізнає той, хто прочитав робочі документи письменника (опубліковані 1978 року під назвою «Записники Ф. Скотта Фіцджеральда») та «Кохання останнього магната» — його останній роман, якого не дала закінчити смерть.

* * *

«Чи вдасться заробити на писанні для кіно? Ви продаєте сценарії?»

Френсіс Скотт Фіцджеральд — Гарольдові Оберу.

Грудень 1919 року.

Переваги та перспективи Голлівуду, можливість писати кіносценарії манили Фіцджеральда ще на початку його літературної діяльності. У вересні 1915 року, коли він був другокурсником у Принстонському університеті, газета «Дейлі принстоніан» помістила рекламне оголошення такого змісту: «Спеціальне повідомлення студентам, які провалили іспити. Робота в кіностудії відкриває майже безпосередні можливості значного заробітку перед юнаками, що мають певні природні здібності». Таке прирівнювання кінематографічної роботи до провалу Фіцджеральд іще виразніше відчув уже з перших днів свого перебування в Голлівуді. Письменникові не сподобалися здійснені у 1920-х екранізації його кількох оповідань і двох романів. Він і Зельда вважали «гидотною» фільмову версію «Великого Ґетсбі» 1926 року (нині вона втрачена). А проте в січні 1927 року подружжя Фіцджеральдів на три місяці зупинилося в готелі «Амбассадор», де Скотт працював над сценарієм на замовлення для Констанс Талмідж. Ця визначна зірка німого кіно, прозвана «Бруклін Конні», намагалася прорватись у звукові комедії. Спочатку подружжя насолоджувалося зустрічами та спілкуванням із кінозірками, але невдовзі все пішло на гірше. Сценарій відхилили, і Фіцджеральди подалися додому, на Схід. Як повідомила Зельда, «Скотт каже, що ніколи не візьметься писати сценарій, бо це надто важко, але я не думаю, що письменники кажуть те, що мають на гадці». Вона мала рацію. Млявий збут «Великого Ґетсбі» та неоднозначні відгуки на цей роман змінили Фіцджеральда як письменника. Невдовзі він застеріг про свій дальший спосіб дії, написавши Перкінзові з Європи навесні 1927 року: