Наталка Шевцова - Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова

– Увійдіть, – дозволив Ніколас, щиро сподіваючись, що хто б не стояв за дверима, він прийшов не з черговими поганими новинами.

От тільки надія ця не прожила й секунди…

Тільки-но Ніколас побачив вираз обличчя Ілберта Смартіса, одраз ж зрозумів: на всіх відібраних ним лордів – наречених вже не вистачить.

– Хто? – одними губами спитав він.

Головний дізнавач важко зітхнув. Аж настільки важко, що Ніколас навіть здивувався. Не те, щоб він вважав Ілберта Смартіса зовсім байдужим, просто він думав, що хтось, хто стільки років пропрацював у відділі спеціальних розслідувань аж ніяк не може залишатися м’якосердим та чутливим.

– Олівія Стрижевська… – похитавши головою, з явною гіркотою у голосі відповів дізнавач і з новим тяжким зітханням сів у крісло для відвідувачів.

– Олівія Стрижевська?... – повторив Ніколас, намагаючись згадати, чому це ім’я здається йому таким знайомим.

Так і не зумівши згадати, він узяв до рук товстенну папку з особистими справами дівчат, які він досі так і не спромігся переглянути. Розкрив папку, вилучив із неї справу Олівії Стрижевської й подивився на магічний знімок, з якого йому посміхалася тендітна шатенка з величезними довірливо розкритими блакитними очима. І, нарешті, згадав…

Знову кивнув, відчуваючи одночасно відчуття сорому за себе й співчуття до дізнавача, що вважав себе винним у смерті дівчини.

«Маріус правий, – думав Ніколас, – я – таки закінчений егоїст. Ця дівчинка прибула сюди на моє запрошення, а мені було аж настільки на неї начхати, що, я навіть побачившись із нею і поговоривши, усе одно не запам’ятав її ім’я».

– Як? – не спитав, а скоріше видихнув він.

Ілеберт Смартіс на мить заплющив очі. Обличчя його спотворила хвороблива гримаса.

– Покоївка знайшла тіло дівчини в її спальні. Обставлено як нещасний випадок. На скроні покійної була невелика рана. Яку та нібито отримала, впавши та вдарившись об кут тумбочки.

– Сліди чужої аури? – швидше, дотримуючись протоколу, ніж тому, що сподіваваючись на відповідь, уточнив Ніколас.

І як він і припускав, Ілберт Смартіс лише вкотре важко зітхнув.

– Ясно, – практично собі під ніс промимрив Ніколас. Однак тут же додав, перейшовши практично на підвищений тон: – Ні, не ясно! Я не розумію, як? Я маю на увазі, що ви припускала щось подібне, й тому очей з неї не спускали! Як так вийшло, що ваші люди недогледіли?! Чому вона мертва?! Ви, звичайно ж, думаєте, що це Лукреція? От тільки я не вірю, що це вона! Ця дівчинка, Олівія, я маю на увазі, вона нічого не знала! Вона нічим не загрожувала Лукреції. І Лукреція це знала. Не могла не знати ... – зрозумівши, що зайве піддався емоціям, він різко обірвав себе. – Перепрошую, за істерику, – самокритично прокоментував власну поведінку Високий лорд. Потім криво посміхнувся й помітив: – Як би це не прозвучало, але свої міркування щодо нашої головної підозрюваної я щойно озвучив. А ви що скажете?

Ілберт Смартіс іронічно хмикнув і з кривою усмішкою признав:

– Я згоден з вами, що Лукреції не було ніякого зиску вбивати леді Стрижевську. От тільки проблема у тому… що на даний момент усе виглядає так, що дівчину і не хотіли вбивати…

Миттєво зрозумівши, до чого хилить дізнавач, Ніколас зрозуміло кивнув. І вкотре сардонічно посміхнувшись, припустив:

– І, само собою зрозуміло, алібі у моєї дорогоцінної невістки на момент загибелі дівчини нема?

– Не у брову, а в око, – з багатозначною іронічною усмішкою кивнув головний дізнавач.

– Але при цьому ніхто не бачив, як Лукреція чи будь хто інший входив або виходив із кімнати Олівії? – продовжив просто для проформи уточнювати Високий лорд.

– Ні, той, хто вбив дівчину, не був аж настільки ласкавим, – іронічно зауважив Смартіс і важко зітхнув. – Втім, не був він чи то вона ласкавим і до моїх агентів. Іншими словами, якщо Лукрецію підставили, то зробили це диявольськи тонко і дуже грамотно. Настільки тонко і грамотно, що зробити це міг тільки хтось із «своїх».

– Її підставили, – переконано констатував Ніколас. – Я не маю вашого досвіду, Ілберте, але я знаю Лукрецію. Вона не пішла б у кімнату до Олівії з’ясовувати з нею стосунки. У її розумінні це нижче за її гідність. Вона викликала б дівчину до себе, як це роблять усі королеви, до яких вона себе відносить, – з іронією у голосі пояснив він свою позицію. Слідом за чим зауважив: – Перепрошую, я не знав, що постраждали також і ваші агенти. Вони теж... – він не договорив, але співрозмовник його зрозумів.

– Ні, – похитав головою дізнавач. – Вони живі, але їх дуже грубо опрацювали ментально. Це, до речі, одна з причин мого візиту, я маю надію, що, можливо, ви зможете їм допомогти.

Високий лорд активно закивав головою.

– Зроблю усе ще зможу, – охоче запевнив він. – Я тільки… – він задумливо обвів очима кабінет, згадуючи, що ж такого важливого він збирався зробити до того, як до його кабінету завітав дізнавач. – Раф, ну ти зрозумів... – побачивши друга, швидше ствердно, ніж запитально звернувся він до друга й попрямував на вихід.

Рафаель Маріус кивнув, підтверджуючи, що з розсилкою вісників впорається й сам. От тільки вісників розсилати – це одне, а приймати рішення щодо того, кому їх розсилати, а кому вже не треба – це вже зовсім інше.

– Ніку! – звернувся він до Високого лорда, що був вже у дверях. – Кандидатів десять, а наречених, як я зрозумів, вже ні. Отже…

Ніколас на мить замислився, потім махнув рукою й розпорядився:

– Відправляй вісників усім десяти. Усі десять надійні люди, досвідчені воїни та сильні маги. А ні перше, ні друге зайвим нам тут не буде. Та й дівчата, думаю, будуть лише раді ширшому вибору потенційних майбутніх чоловіків.

– Потенційних майбутніх чоловіків? – здивовано уточнив Ілберт Смартіс. – Ви це про що?

– Я мабуть піду, – різко вирішивши, що у своєму кабінеті йому буде комфортніше розсилати вістників, сповістив капітан й, просочившись поміж дізнавача та Високого лорда, нирнув у дверний отвір.