Володимир Худенко - Стрі-чен-ня

хутора, і будять тоді мене, бо я сплю чутко до далеких звуків.

Я сам було подумав зразу, що то вони — дзвони київських околиць, я був у цьому навіть упевнений, але, як виявилось, помилявся.

Я помилявся, бо через хвилю чи дві, ще навіть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхів і вишнево-яблуневих садочків.

Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.

Дзвонять у нашій хутірській церкві.

Як тільки я це зрозумів, так тут же і з’явилась у голові думка:

«Ти ж постій, підожди, та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»

— Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! — почулось од столу.

Я зиркнув туди і вгледів мерця.

Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.

— Що вилупився? Не радий?

Мрець сидів за столом.

Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.

Не плямкав при цьому зовсім.

— Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… — мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.

— Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, — мовив мрець.

— Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?

— Ні, рано ще.

— А що ж?

— Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.

— Який?

— Як який? Мертвецький великдень. Забув?

— Забув.

Я був вельми насторожений цим гостем.

А ви хіба не були б?

— Сьодні всі наші по вулицях швендяють.

— Які ваші?

— Мертвяки.

— Тьху на вас, Степане Івановичу!

— Та вже що є, те є.

Я з острахом зиркнув у бік вікна.

— І багато вас? Таких? — спитав.

— Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…

Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не втримався — ледь не поклав на груди хресне знамення.

— Я ж тобі кажу — не лякайся, — прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.

Порився в ній і видобув відти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.

А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з чимось важким усередині.

— Ось, — мовив мрець, важко зітхнувши. — Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома нам обом особа, котрій треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.

— Хто ж це? Хтось із побратимів? — кинувся я перебирати в пам’яті живих і неживих друзів юності, котрі були якимось чином пов’язані із мерцем.

— Майже, — перервав він мої роздуми. — Ім’я Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось говорить?

Я закляк.

Наталка — дочка покійного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покійної пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки, що забрали її отого злополучного літа рештки козаків Безрідного кудись, невідомо куди.

Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді літа.

— Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, — прорік ще мрець. — А я піду.

— Куди, Степане Івановичу?

— За Калинів міст. Там мене вже ждуть.

І він піднявся з-за столу.

— Коли вирушати? — спитав я.

— Зараз же. Дорога сама тебе приведе.

— Зараз? В ніч?

— В ніч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.

Мрець одягнув шапку, і в цю ж хвилю заспівав перший півень.

З тим він і зник з моєї хати і з мого життя.

ІІ. Їхав козак полем, містом…

З Києва до Ніжина немала доріженька.

Але рання тиха українська весна вела мене саме туди.

Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але мені, либонь, і не треба було знати.

Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка розлилась (казали місцеві — чорт греблю зірвав сеї ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і смикав коня за повід в об’їзд; там ліс — кажуть мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у братового (або сватового) кума підводу з волами одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з одного хутора в інший навпростець, так усі повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті спіймали…

Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня їхати через поле, і так мене дорога виводила куди мені треба.

А на полях же хіба не зустрічав я чого чудного?

Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою нечистю!

Ото заночував я раз у полі коло якоїсь дібровки, там же до дерева коня припнув та й приліг на торішньому листі.

І дрімалось, і не дрімалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я під’їжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:

— Добрий вечір тобі,

зелена діброво,

Переночуй хоч ніченьку

мене молодого.

Не переночую,

Бо славоньку чую,

Вже ж на твою, козаченьку,

Голову буйную.

Добрий вечір тобі,

Та темний байраче!

Переночуй хоч ніченьку

Доленьку козачу.

Не переночую,

Бо жаль мені буде:

Щось у лузі сизий голуб

Жалібненько гуде.

Ой як крикнув козаченько, — заволав уже я натужно од тих думок:

До гаю, до гаю

Наїжджайте, воріженьки,

Сам вас викликаю!

І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.

— Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, — почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.

Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.

Його оченята поблискували