Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Пляшку негазованої води, будь ласка? 

– Негазованої немає. Є лише солодка газована. – відчула ніяковість від того, що не було потрібного товару.

Макар глянув на дівчину, руки якої тремтіли, наче до неї завітав сам президент Америки. А втім, по тутешнім міркам, так і було.  

– Що ж, давай, солодку газовану.

– З яким смаком? Є дюшес. Полуниця.

– Полуниця. – не став мучити бідолашну, що хотіла було перелічити весь асортимент.

– Ще щось? 

– Ні, достатньо. Скільки з мене?

– Двадцять гривень. Тридцять копійок.

Макар витягнув гаманець і відрахував суму. 

– Решту не треба.

– Чого так довго? Нічого не знайшов? – на порозі магазину з'явився Любомир. 

– Чого ж? Знайшов. – зиркнув на дівчину, що переводила погляд з одного чоловіка на іншого. Обоє чоловіків мали ідеальний вигляд. Таких раніше, бачила хіба, що на обкладинках журналу або у фільмах. 

Випрасувані до ідеалу білосніжні сорочки, що оповили дорогою тканиною чоловічі м'язи. Вичищене до блиску модне взуття. Свіжий, водночас важкий аромат парфумів заполонив собою усю крамницю. Смачно. До запаморочення. Це не Славка дешевий одеколон від якого блювати хотілось. 

Любомир поглянув на Мар’яну. Звичайна. Сіра мишка. Хоча доволі симпатична. Очі великі, блакитні. На обличчі веснянки. Це ж треба, бачив схожі в дитячому садку. Здається, ту дівчинку Наталкою звали. 

– Макар, кінчай. Чекаю в машині. – поквапив охоронця.

– Я б залюбки. Але ти підганяєш. 

Любомир зі строгістю зиркнув на товариша. Була б того воля, трахнув бідолашну прямо за стійкою. 

– Шеф. – сказав до Мар’яни, стишивши голос, ніби боявся його гніву. – Треба виконувати наказ. Бувай, незнайомко, і дякую за воду.

Мар’яна підійшла до вікна, збагнувши, що щойно на власні очі бачила Любомира Войтенко і його охоронців. Значить, це правда, а не чутки, що ходили селом. Скоро тут з’явиться готельний комплекс, тільки їй, що до цього. Такій, як вона там не місце. 

Ряд тонованих автомобілів, завелись й вирушили в бік міста. “От би з ними чкурнути”. Мар’яна мріяла хоча б одним оком побачити місто. Наживо. Відчути його велич. Силу. Торкнутися. Вдихнути повітря. Її нудило від запаху корів. Перегару. Від людей, що не прагнули змін. Від жінок, котрі дозволяли знущатись з себе власним чоловікам. Від батька, що любив випити. Не знала наскільки їй вистачить сил, аби протриматись і не втекти світ за очі.

– Та викинь ти цю гидоту. – сказав Любомир, вирвавши з рук Макара пляшку газованої води. – Краще вмерти від спраги, ніж пити це.

– Це ж смак дитинства. 

– Тоді залиш собі, а я потерплю до заправки.

Любомир відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. До міста їхати дві години. Поспав би, але не міг. Він витягнув планшет і занурився у роботу. 

Прем'єра 13 жовтня!