Олена Чжу - Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу

Я здригаюсь та шумно видихаю, немов отримавши ляпас, який повертає в реальність. Він – господар, я – безправна рабиня. І ціна моєї гордості та свободи їм заплачена сповна.

Геть думки про те, який він. Можна тільки сподіватися, що не старий, не потворний та не збоченець.

Він підходить. Крізь стрічку не розгледіти обличчя, але я бачу невиразний силует. Це високий чоловік у чудовій фізичній формі. Ширину плеч можна оцінити навіть так. Швидше за все, він займається якимось спортом чи бойовими мистецтвами. Від такого не втечеш. Краще підкоритися.

Він стискає пальцями підборіддя, піднімає моє обличчя. Так собі пробігає кінчиками пальців по губах та щоці.

— Яка чудова лялечка. Не думав, що зараз залишилися такі, що бережуть свою цноту. Невже б нікого не знайшлося, хто б захотів спробувати цього солодкого ротика? – Великий палець проводить по моїх губах, трохи натискаючи, змушуючи відкрити їх. – Невже не хотів дізнатися, на що здатний язичок?

Я спалахую мов червона квітка, мимоволі стискаю губи, палець торкається мого язика. Тихий оксамитовий сміх змушує пробігти по спині мурашки.

– Дівчинка із характером. Побачимо, що можеш.

Клацає пряжка ременя.

Дихати стає неможливо. Паніка накриває із головою. Відчуваю, що зараз він накаже відкрити рота, щоб задовольнити його орально, він…

Знову смішок.

– Ти так солодко боїшся, що мені хочеться відтягнути момент, коли я тебе почну трахати, та подивитись довше, як ти мене порадуєш.

Сволота. Отже страх йому подобається.

Він дивиться на мене. Нехай я не бачу цього погляду, але мені жарко. Дуже жарко. Що це за реакція? Мої вилиці заливає рум'янець.

– Так, маленька, так, – шепоче він. – Не намагайся навіть приховати, яка буря в тебе зараз усередині, яка гаряча, принизлива та шалено солодка картина перед думкою. Усі ви, жінки, однакові. Всі ви чините опір, відмовляєтеся, вибудовуєте кам'яні стіни, але покірно здаєтеся тому, хто зможе перетворити цю стіну на пил та взяти своє по праву. А тут сама прийшла та продала себе.

Його пальці більше не торкаються моїх губ. Я ледве чутно видихаю.

Але через мить здригаюся, коли крижана металева пряжка ременя притискається до моєї щоки. Вона ковзає по вилиці, переходить на шию, завмирає там, де б'ється пульс, спускається нижче.

– З тобою колись грали, дівчинко? – запитує він охриплим від бажання голосом.

Пряжка обводить ямку між ключицями, холодить шкіру, яка, як на мене, горить вогнем.

Я не можу нічого сказати.

Дзвінкий удар по сідниці змушує скрикнути.

– Відповідай, коли я питаю. – Його голос оманливо ласкавий, як мед, що приховує гостроту червоного перцю. – Відповідай.

– Н-н-ні, – ледве чутно вимовляю я, з жахом розуміючи, що прознести слово – проблема. – Ніхто і ніколи… Я ні з ким…

– Що так? – Легкий глум та хижа зацікавленність. – Не хотіла? Не повірю, що не пропонували. Ніхто не пройде повз таких білих кучерів, шовкової шкіри та чарівної дупи.

– Робота… Навчання… – видихнула я, розуміючи, що згоряю зі сорому. – Просто… не могла…

Яка йому різниця? Навіщо всі ці слова, адже якби я не була незайманою, то зараз би не стояла перед ним на колінах з пов'язкою на очах.

– Ось як. Яка старанна дівчинка. Хочеш пограти?

Пряжка притискається до грудей, зачіпає сосок, і з моїх губ зривається стогін.