Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

Перехоплюю офіціанта, коли він з тацею проходить повз мене.

– Є щось міцніше?

– У бармена, – відповідає офіціант та киває на невеличкий бар.

Підійшовши до бару, опускаюся на високий стілець і замовляю міцний напій. І поки він готується, чую, як за спиною лунають гучні оплески. Обертаюся. На імпровізованій сцені з мікрофоном у руці стоїть Іполитович. Зустрівшись зі мною поглядами, Іполитович підморгує, а я у відповідь салютую келихом.

– Єгоре Антоновичу, можна вас? – Іполитович привітно махає рукою і зал знову вибухає оплесками. – Ідіть до нас, а то я все говорю і говорю. Прошу любити та шанувати нашого нового генерального директора Астахова Єгора Антоновича.

Виходить не комільфо.

Нащо цей пафос, Іполитовичу?!

Начебто звичайний корпоратив на честь двадцятирічного ювілею фірми, і я навіть не очікував побачити стільки народу. А ось тепер йду під пильним поглядом кількох сотень очей і не знаю, куди себе подіти. Давно не хлопчисько, але все-таки.

***

Офіційна частина вечора завершується. Гості розбиваються на маленькі групи. А я повертаюся до бару.

– Повтори, – киваю на порожній келих.

– Єгоре, – в ніс ударяє запах жіночих парфумів. – Антоновичу.

Повернувши голову, втомлено посміхаюся.

– Привіт, Катюше.

– Доброго вечора, – почервонівши, Катя відводить збентежений погляд. Зазвичай, на роботі, я звертаюся до неї на ім'я по батькові, але не зараз.

– Будеш? – Пропоную свій келих.

– Ні. Що ви? Я таке не п'ю. А ви чого тут сидите? У самоті…

– А мені так подобається.

– Я думала, прийдете з дружиною, – мазнувши поглядом по правій руці, невинно ляскає віями.

– Приїхав один.

– Чому? Ой, вибачте. Це не моя справа.

Дозволяю собі фамільярність, торкаючись тонкого зап'ястя. Проводжу вказівним пальцем лінію знизу нагору. Забираю руку.

Подаюсь уперед і пошепки на вухо:

– Катюше, у мене немає жінки. Неодружений. Ти мала знати це.

Очі Катерини спалахують, як софіти на театральній сцені. Гарна дівчинка, мила. Відмінна помічниця, тому можу лише зітхати. Охочих провести зі мною ніч – знайду, а от чудового секретаря – ні. Тож без варіантів.

– А потанцюймо, пане Єгоре? – Долоня лягає на моє коліно.

Я навіть відповісти не встигаю, як поряд чується баритон з легким акцентом.

Вимушено обертаюся.

– Єгоре Антоновичу, а я вас вечір шукаю, – усміхається Батурін, мій новий партнер.

– Доброго вечора, – відповідаю на рукостискання.

– А хто ця чудова незнайомка? – Батурін чіпляється очима за глибоке декольте на сукні моєї помічниці. – Познайомте нас, Єгоре.

Катерина бентежиться. Розправивши складки на сукні, тягне поділ униз і підіймається зі стільця.

Я також встаю. Злегка нахиляюсь до дівчини, беру її за руку та підтягую до себе. Крижані пальці та дрібне тремтіння відчуваються з першої секунди. Аякже! Катерина у нас зовсім молоденька, а Батурін так одразу, з підкатом, як справжній хижак.

– Катерино Денисівно, мій помічник.

Батурін простягає до Каті руку, але замість рукостискання несподівано цілує зворотну сторону долоні. Ловелас недороблений…

За широкою спиною Батуріна помічаю якийсь рух. Жінка. І чи давно вона тут стоїть і мовчить?

– Тагіре Даяновичу, здається, ви теж… Не самі.

– Ах так, – награно зітхнувши, Батурін обертається до своєї супутниці та тягне її за руку, відступаючи убік.

Шелест сукні. Стук підборів. У ніс ударяє ненав'язливий аромат фіалок.

Знайомий абрис.

Напружуюсь. Пробігаюсь поглядом знизу нагору. Довга, обтисла сукня синього кольору. Округлі стегна, струнка талія. Невеликі груди. Двійка.

Підіймаюся вище. Ключиці, що злегка випирають, на витонченій шиї платинова підвіска з сапфіром.

Ще вище...

Пильний погляд. Очі в очі.

Моргаю. Нікуди не зникає! Дивиться на мене своїми великими карими очима, трохи розкосими.

Чорні пухнасті вії, маленький носик злегка кинутий догори, повненькі губи серцем. Майже не змінилася, хіба що обрізала довге волосся, і погляд став якимось тьмяним, розсіяним.

Згладжую грудку, що підступає до горла. Не очікував.

А вона?

Впізнала?

Цікаво…

Минуло десять років!

– Юлія, моя дружина, – голос Батуріна перериває зоровий контакт, і мене ніби відром холодної води обгортають.

Юліє, а я кохав тебе... Пам'ятаєш?

***

Юлія

Я дивлюся на нього в упор, не моргаючи та не дихаючи. По спині біжить мороз, нутрощі холодніють. І тільки одному богу відомо, чому я все ще стою з високо піднятою головою і рівною поставою замість того, щоб феєрично непритомніти.

Він простягає руку. Мені!

А я, ніби відчужена від усього світу, відповідаю на його рукостискання.

Секунда чи дві, але відчуття, ніби мене б'є "двісті двадцять".

– Доброго вечора, Юліє, – навмисне ввічливо і досить офіційно, Єгор вимовляє моє ім'я.

– Вітаю, Єгоре, – хрипом виривається з грудей, але я вчасно помічаю пильний погляд дівчини, яка прийшла з Єгором, і одразу додаю: – Антоновичу.

Відсмикнувши руку, ховаю її за спину. І невпевнено відсуваюся на один крок.

Чоловіки, вибачившись, відходять убік. Я проводжаю їхні спини з широко розкритими очима, все ще не вірячи в таку іронію долі.

Це справді був Єгор?

Правда ВІН?

Чоловік із минулого, про якого я навіть не дозволяю собі мріяти перед сном?

"Ні", – кричить мій внутрішній голос.

"Так", – тут же ікає в грудях.

А він змінився. Дуже.

Збільшився у плечах. Трохи закруглився в обличчі. Від того хлопця, що я знала десять років тому мало що залишилося. Тільки блакитні очі – яскраві, як ясне небо. Але погляд інший, вовчий, чи що.

Мій Єгор дивився на мене з придихом. Він любив мене. А цей чоловік чужий. І такій далекий, наче космос. Не мій!