Абір Мукерджі - Необхідне зло, Абір Мукерджі

офіцера, і мене проголосили героєм Британської Індії. Насправді все набагато складніше, та я не мав ані часу, ані бажання виправляти оповідки. І що важливіше, не мав на це дозволу віце-короля, який перевів справу в розряд особливо секретних. Тож я посміхнувся й потиснув принцу руку.

— Радий познайомитися з вами, Ваша Високосте.

— Будь ласка,— сказав він,— називайте мене Аді. Так мене всі друзі називають.— Він на мить замислився.— Знаєте, добре, що ви тут. Я хотів обговорити з Банті делікатну справу, але думка такої людини, як ви, буде напрочуд цінною. Власне, мені пощастило,— обличчя його просяяло,— вас привели сюди самі боги.

Я б міг заперечити, що то були не боги, а віце-король, але у Британській Індії різниця між ними не дуже велика. Якщо принц хоче зі мною поговорити, то мені не доведеться тинятися тут і прислуховуватись, як та індійська мамця у шлюбну ніч свого сина.

— До ваших послуг, Ваша Високосте.

Він клацнув пальцями, окликнувши джентльмена, що стояв неподалік. Лисий чолов’яга в окулярах, доволі знервований — немов бібліотекар, що заблукав у небезпечному кварталі міста,— але вбраний дуже розкішно, хоча йому явно бракувало франтівства, та й королівські коштовності б не завадили.

— На жаль, тут не дуже зручне місце для бесіди,— сказав принц, чекаючи на свого чоловіка.— Ви з Банті не відмовитеся супроводити мене до «Ґранд-готелю», де ми б змогли все обговорити у зручніших умовах?

Прозвучало це геть не схоже на запитання. Підозрюю, що більшість королівських наказів віддаються саме так. Лисий чоловік низько вклонився перед ним.

— Добре,— утомлено сказав принц.— Капітане Віндгем, Банті, дозвольте представити Гаріша Чандру Даве, диван Самбалпура.

Диван — це дорівнює прем’єр-міністру, хоча те саме слово в нас позначає канапу.

— Ваша Високосте,— улесливо посміхнувся диван, випрямляючись.

Він був мокрим від поту, як і всі ми, окрім принца. Диван покосився на нас із Банерджі. Поліз у кишеню, витяг червону бавовняну хустинку і промокнув лискуче чоло.

— Якщо дозволите сказати вам декілька слів віч-на-віч, я...

— Якщо це стосується мого рішення, Даве,— роздратовано відповів принц,— то, боюсь, воно остаточне.

Диван спантеличено потрусив головою.

— Якщо дозволите, Ваша Високосте, я дуже сумніваюся, що це відповідає намірам Його Високості вашого батька.

Принц зітхнув.

— Я також сумніваюся, що мій батько за це хоч фігу дав би. Але батька тут немає. І якщо віце-король не підвищив тебе до посади ювраджа[3], рекомендую прислухатися до моїх бажань і братися до роботи.

Диван знову промокнув чоло, низько вклонився і відступив назад, немов побитий пес.

— Клятий бюрократ,— пробурмотів принц під ніс. Він повернувся до Не Здавайся.— Не повіриш, Банті, він із Гуджарта і вважає себе розумнішим за всіх інших.

— Біда в тому, Аді,— відповів сержант,— що так воно і є.

Принц нагородив його кривою посмішкою.

— Ну, якщо мова йде про ці переговори, то заради його ж блага, краще йому дотримуватися моїх наказів.

Із того, що мені вдалося витягти з лорда Таггарта, переговори стосувалися заснування Палати принців. Хоча це й нагадувало назву опери Гілберта й Саллівана[4], але Палата принців — остання геніальна думка Його Величності губернатора, яка мусить заспокоїти зростаюче незадоволення місцевих мешканців. Така собі індійська Палата лордів — потужний голос Індії в індійських справах. Приєднатися запросили, так би мовити, усіх місцевих принців. Бачу в цьому певну перекручену логіку. Урешті-решт, якщо створювати в Індії угрупування, яке не поділятиме популярних думок індійців, а підтримуватиме нас, то чому б і не об’єднати ці п’ять сотень гладких і слабких принців. Якщо хтось із індусів на нашому боці, то це вони.

— Можна поцікавитися вашою думкою? — запитав я.

Принц сухо розсміявся.

— Просто пил у очі, дурня. Тільки й роботи буде, що балачки. Усім це зрозуміло.

— Вважаєте, нічого не вийде?

— Навпаки,— посміхнувся він.— Сподіваюся, про все домовляться і наступного року відбудеться урочисте відкриття. Звісно, великі цабе — Гідерабад, Гваліор та інші,— не приєднаються. Це знищить уявлення про те, ніби їхні країни справжні, та й я, чорт мене забирай, докладу зусиль, щоб Самбалпура там не було. Але інші, дріб’язок — Куч-Біхар, Раджпутан, північні штати,— благатимуть, щоб їх туди взяли. Зроблять усе, аби тільки здаватися трохи важливішими. Мушу зізнатися, що ви, британці, дещо вмієте дуже добре,— продовжив він.— А саме маніпулювати пихою. Ми віддали цю землю вам, а за що? За кілька добрих слів, уявних титулів і решток із вашого стола, за які ми б’ємося, як ті лисані за гребінці.

— А щодо інших західних князівств? — запитав Не Здавайся.— Наскільки я зрозумів, вони переважно роблять те, що й Самбалпур.

— Правда,— відповів принц.— Можливо, і цього разу так буде, але тільки тому, що я підтримую їх фінансово. Гадаю, якби вони мали вибір, то були б не на моєму боці.

У глибині саду заграв військовий оркестр, і, почувши знайомі акорди «Боже, бережи короля», принци й урядовці виструнчились і повернули обличчя до оркестру. Багато хто почав підспівувати, але не наш принц, який, схоже, уперше став не таким ясним, як обіцяв його титул.

— Час рятуватися втечею,— зауважив він.— Схоже, віце-король збирається проголосити одну зі своїх славетних промов, а мені аж ніяк не хочеться гаяти решту цього гарного дня, слухаючи його... Якщо ви не хочете лишитися?

Я не заперечував. Віце-король мав харизму мокрої ганчірки. Цього року я вже отримав задоволення вислухати його промову на параді для нових офіцерів і не мав великого бажання повторювати подібний епізод.

— Отже, вирішено,— кивнув принц.— Стоїмо до кінця пісні, а тоді їдемо.

Затихли останні ноти гімну, гості повернулися до розмови, віце-король зробив крок до підвищення посеред трави.

— Саме час,— вигукнув принц.— Ходімо, доки ще не пізно.

Він розвернувся і пішов стежкою назад до будинку. Не Здавайся крокував поруч, я дріботів позаду. Кілька урядовців розгублено простежили за нами поглядами, віце-король розпочав свою промову, але принц звертав на все це не більше уваги, ніж слон на зграю шакалів.

Схоже, він чудово орієнтувався у цьому лабіринті Будинку уряду, і, пройшовши повз кілька рядів слуг у тюрбанах, що охороняли кілька пар дверей, ми вийшли з будівлі, цього разу на червоний килим головних сходів.

Наш передчасний відхід був для почету принца цілковитою несподіванкою. Кремезний чолов’яга у червоній туніці та чорних штанах заметушився, віддаючи накази лакеям. Форма, поведінка і гучний голос, що лунав з