Марина Сніжна - Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна

Сказати, скільки чоловіку років, було неможливо. Напевно, сприйняття спотворювали борода і надто похмурий вираз обличчя. Але точно не старий. Не більше тридцяти років. Я навіть не могла сказати, чи знаходжу його привабливим. Єдиною емоцією, яку він у мене викликав, був страх.

Я почувалася все більш незатишно під пильним поглядом воїна і не наважувалася зробити хоч щось. Навіть голос подати. Інтуїція буквально волала, що зараз треба бути особливо обережною. Якщо скажу чи зроблю щось не те, на цьому моє коротке життя й обірветься.

Але чому він досі мене не вбив? Може, не зрозумів, що я собою являю? Все ж таки я ще не до кінця пройшла трансформацію. Ця думка давала хоч якусь надію. І в голові повільно вибудовувався план дій.

Треба вигадати вірогідну версію того, як я тут опинилася. Погано, що уявлення не маю, де саме знаходжуся. Перехід, через який я пройшла, знаходився не там, звідки мене колись забрав Чорний Лорд. І куди міг вивести, важко сказати.

Перше ж уточнювальне запитання Воїна – і я відразу засиплюся. Може, вдати, що від удару при падінні у мене почалися проблеми з пам’яттю? Мабуть, непогана ідея. Принаймні нічого кращого на думку не спадає.

Попри те, що більше хотілося знову вдати, що я зомліла, аби не дивитися далі в похмуре обличчя, змусила себе посміхнутися. Правда, усмішка, напевно, вийшла кривою і жалюгідною. Але це все, на що я зараз виявилася здатною.

– Вітаю вас! – пробелькотіла і зробила крок з-під дерева, біля якого лежала.

Тут мене відкинуло назад, і я боляче вдарилася спиною об широкий стовбур. З напівзадушеним писком грюкнулася на багатостраждальну філейну частину і з жахом витріщилася на Воїна. Що це щойно було?!

По його обличчю розповзлася задоволена усмішка. Але вона не тільки не заспокоїла, а й викликала ще більший страх.

– Отже, амулет не помилився. Втім, як і завжди, – знову почула голос, який ще недавно кричав, щоб я забиралася з дороги.

Низькуватий, трохи хрипкий, ніби гуркітливий. Він пробирав до кісток і викликав усередині інстинктивний глибинний відгук. Моя паніка посилювалася. Тепер я вже не так тішилася з того, що мене не вбили відразу. Так би принаймні вже відмучилася. Невідомо, навіщо винищувачу нечисті було залишати мене живою.

Змусила себе зібратися. Розуміла, що від того, чи зможу мислити тверезо, залежить надто багато. Не можна піддаватися паніці.

Єдине, що я можу зараз зробити – це дотримуватись тієї версії, яку вигадала. Нібито я звичайна дівчина, що випадково заблукала в лісі. Принаймні, сумнівів у тому, що це ліс, немає. Це вже добре! Скажу, що я пам’ятаю лише своє ім’я. Як сюди потрапила, звідки та все решта з невідомої причини зникло з голови. Від того, наскільки переконливо зіграю, залежить моє життя.

– Я не розумію, що відбувається, – змусила себе розліпити пересохлі губи. – Хто ви? Що зі мною сталося?

Чоловік примружився і знову окинув мене пильним поглядом з голови до ніг.

– Мене більше цікавить запитання: хто ти? Спочатку я подумав, що перевертень тебе вкусив чи подряпав. І що в тебе вже запустилося обернення. Тому амулет і відреагував на тебе так.

Він тицьнув пальцем у медальйон на грудях, що світився вже не червоним, а рожевим. Не так, як за нашої першої зустрічі.

Промайнула здогадка: цей камінь так реагує на нечисть. Напевно, червоний колір означає, що перед Воїном дійсно небезпечна істота. Та, яку необхідно конче вбити. Минулого разу амулет так світився через перевертня, який опинився неподалік. Білий колір – реакція на звичайну людину. А ось рожевий...

З жахом зрозуміла, що якби амулет відреагував на мене, як на стовідсоткову нечисть, зі мною не стали б навіть розмовляти. Врятувало лише те, що я все ще частково залишаюся людиною. Схоже, Воїн ще не вирішив, що зі мною робити.

– Все, що я пам’ятаю, – знову подала я голос, – це що мене звуть Тея… Решта чомусь вислизає…

Я наморщила чоло, вдаючи, що з усіх сил намагаюся згадати. Чоловік дивився так само недовірливо і допитливо.

– Чому я не можу пройти далі? – обережно запитала я, намагаючись, щоб це прозвучало якомога безневинніше.

– Так спокійніше, – криво посміхнувся він. – Посидиш там, доки я не вирішу, що з тобою робити.

Я відчула нудоту, що підступила до горла. Цікаво, скільки він буде вирішувати? І від чого залежатиме його рішення?

– Чи можу я принаймні дізнатися, як до вас звертатися? – обережно запитала.

Якщо я хочу, щоб чаша терезів схилилася на мою користь, треба змусити Воїна побачити в мені людину. Викликати симпатію. А знаходити спільну мову з іншими людьми, якщо хотіла, я завжди вміла без проблем. Сподіваюся, так буде і зараз. Коли від цього залежить життя, треба докладати максимум зусиль. Нехай навіть цей чоловік не викликає в мене жодного бажання познайомитися ближче. Я б, мабуть, навіть воліла опинитися в компанії Чорного Лорда, ніж цього білявого здорованя.

– Не думаю, що тобі треба знати моє ім’я, – жорстко відповів він.

Я нервово проковтнула. Це поганий знак! Іти на контакт зі мною вочевидь не хочуть. Але так просто здаватися я не збиралася.

– Мені здалося, ви сказали: перевертень. Сподіваюся, це жарт? Хіба перевертні існують?