Марина Сніжна - Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна

Попереджали мене мудрий наставник і навіть не надто мудрий демон! З моїм везінням не варто повертатися в рідний світ! Та хіба я колись розумні поради слухала? Точно була впевнена, що нічого зі мною не станеться. І що врешті? Ледве перейшла до рідного світу, як зіткнулася з найгіршою небезпекою, що може очікувати на нечисть. З тим, хто цю саму нечисть винищує. Але легко здаватися я не збираюся. І хто знає, як все може обернутися, коли ти юна і гарна дівчина, а винищувач нечисті – молодий і зовсім не кам’яний чоловік. Тільки що в ньому переможе: почуття обов’язку чи веління серця? Візуалізація героїв тут https://booknet.ua/blogs/post/364007

Глава 1

ВТІКАЧКА З СУТІНКОВОГО СВІТУ

КНИГА 4. ЧУЖА СЕРЕД СВОЇХ

АНОТАЦІЯ

Попереджали мене мудрий наставник і навіть не надто мудрий демон! З моїм везінням не варто повертатися в рідний світ! Та хіба я колись розумні поради слухала? Точно була впевнена, що нічого зі мною не станеться.

І що врешті? Ледве перейшла до рідного світу, як зіткнулася з найгіршою небезпекою, що може очікувати на нечисть. З тим, хто цю саму нечисть винищує.

Але легко здаватися я не збираюся. І хто знає, як все може обернутися, коли ти юна і гарна дівчина, а винищувач нечисті – молодий і зовсім не кам’яний чоловік. Тільки що в ньому переможе: почуття обов’язку чи веління серця?

ГЛАВА 1

Перше, про що я подумала, коли усвідомила, що все ще дихаю, було: може мені все просто здалося. Все ж таки перехід в інший світ – це той ще струс для організму. Ось розум і зіграв зі мною злий жарт. Втілив найгірший мій страх.

Та ще і далися взнаки настанови Ербіна, які чітко закарбувалися в пам’яті. Мовляв, остерігайся найбільше людей з амулетами, що змінюють колір від білого до червоного. На них ще й особливий символ накреслений: рука зі знаком Світлого бога, розміщена в колі.

Ось і примарився той клятий амулет! А насправді у мене, мабуть, сонячний удар чи ще якась напасть. Тому і знепритомніла. Зараз розплющу очі і побачу звичайний ліс. Без усіляких там винищувачів нечисти, що вештаються поруч.

На користь моєї поспіхом збудованої теорії говорило і те, що за всіма відчуттями у мене навіть жодних пошкоджень не було. Якби я дійсно зустрілася з Воїном  Світлого бога, моя бідолашна голівонька вже була б відокремлена від тіла.

Тут я заклякла від жахливого припущення. Адже нам розповідали, що навіть у такому стані мозок вампіра ще деякий час підтримує життя в понівеченому тілі. Все залежить від того, скільки вампіру років. Зовсім молоді страждають не так довго.

Але останнє не втішило. Аж надто яскраво уява намалювала моторошну картину. Мою відрубану голову, що лежить на землі рідного світу. А поруч тіло, що силкується піднятися.

Ну от чого мені в Кривавому Притулку не сиділося? Адже жила як у бога за пазухою. Сам Володар з мене порошинки здував. Так ні, вирішила пошукати пригод на свою філейну частину! Захотіла довести, що я і сама зможу про себе подбати.

І що тепер?! Лежить ця моя філейна частина невідомо де і чекає, поки тіло доживе останні хвилини.

Ця думка викликала такий відчай, що я все ж таки наважилася поворухнутися. І відразу полегшено видихнула. Тут моя філейна частина! Та і решта тіла також. І руки, і ноги відчуваю. І навіть шия повертається.

Тільки переконавшись, що не побачу якихось жахіть, розплющила очі. Тут по них вдарив яскравий сонячний промінь, що пробивався між деревами, під якими я лежала. Поспішно закрила очі і проморгалася.

Потім витріщилася на зелені гілки, що колихалися наді мною. Повітря було напоєне ароматами деревної кори та зелені, і я з насолодою вдихала його. На обличчя наповзла дурнувата посмішка. Я таки зробила це! Повернулася до рідного світу!

Легкий вітерець, що тріпав моє волосся, змінив напрямок і доніс до мене інші запахи. Розпаленого багаття і... чоловіка.

Я підірвалася з місця так, наче мене бджола вжалила. Гарячково згадувала все, що відбувалося після того, як перетнула межу між світами. Те, як на мене накинулася якась темна туша. Потім чийсь окрик. Я відкочуюся вбік і бачу тінь чоловіка, який схилився наді мною. Чоловіка з амулетом!

Несамовитий крик застряг у горлі, коли мої очі, нарешті, сфокусувалися на тому, хто сидів неподалік. Він невідривно дивився на мене. А від виразу його золотаво-бурштинових очей хотілося негайно втекти звідси хоч на край світу.

Чоловік нагадував небезпечного хижака, що вполював здобич і тепер розмірковує, що з нею робити. Відразу горлянку перегризти або спочатку погратися.

Навіть зараз, коли він сидів, було очевидно, що зростом його Світлий бог не образив. Потужний м’язистий торс, що підкреслювався шкіряною безрукавкою, які носили воїни. Тільки в нього вона була надіта не на кольчугу, а на голе тіло. Отже, моєму переляканому погляду були доступні всі його вражаючі м’язи.

Хоча тепер, коли в моїх жилах тече вампірська кров, я могла б помірятися силами з будь-яким силачем нашого світу. Принаймні сподівалася на це. Перевірити досі можливості не було. От і виникла можливість! – уїдливо зауважив внутрішній голос. Але я постаралася не зациклюватися на цій думці.

Продовжила далі роздивлятися чоловіка, амулет на грудях якого недвозначно говорив про те, що від нього треба триматися якнайдалі. Ноги прикривали вузькі штани та високі чоботи з м’якої шкіри, що не сповільнювали рухів. Поруч з незнайомцем лежала зброя. І вона теж натякала на те, що він і справді небезпечний. Арбалет, меч, пояс з метальними ножами, дротиками та сталевими дисками. І ще невідомо, що приховано в сумці, котра теж знаходилася неподалік від чоловіка.

Але більше, ніж цілий арсенал, налякало обличчя Воїна. Суворе, смагляве, з невеликою бородою і шрамом, що перетинав праву брову і опускався до середини щоки. Видно було, що рана лише дивом не зачепила очей. Волосся світло-русяве, майже попелясте, доходило до плечей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍