Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

часом намагався дати раду з її одягом — наосліп розщіпав ґудзик за ґудзиком ширінку джинсів. Пальці тремтіли, але все ще не від збудження — швидше від нетерпіння. Дрож охопив його всього, від п’ят до потилиці — він уявив собі, як хтось підходить до туалету, смикає за ручку, потім, почувши його зрадливо-тремтяче «зайнято!», чекає під дверима, насвистуючи якусь попсову мелодію. «Ти ще довго?» — набридливо запитає той хтось за хвилину, а потім грюкатиме кулаками, ногами, урешті, зніме від нетерплячки двері з завіс. Вона так само боялася чогось — може, як і він, потенційної чужої присутності, а може, його або себе. Із її боку не було жодних відчуттів. Ще кілька разів пробурмотіла «може, не треба?», а потім дозволила йому робити все, що забагнеться. Він стягнув її джинси до литок, свої — до колін. Трохи довго мордувався з трусиками. Потім обернув її обличчям до клозету, підняв догори светра, оголивши спину.

— Нахилися! — звелів, і вона підкорилася.

Було сухо, він зайшов важко, майже з болем. Обоє водночас зітхнули, із видимим полегшенням. Він покрутив тазом, входячи в неї під різними кутами й відчуваючи м’яке невибагливе вдоволення. Потім відсторонився й кілька разів штовхнув її щосили. Вона похитнулася і, щоб не втратити рівновагу, ухопилася руками за унітаз. Він дивився на її зад, розсував рукою сідниці й думав, що все це паскудно та нецікаво, що він знову робить не те, що слід; але що слід, він і сам не знав; знав лише, що це — не те. Він щось утрачає, губиться в днях, які змінюють один одного, наче сни в пекучий літній день перед грозою — важкі й непідвладні, безперервні та тоскні.

Вона похитувалася від його поштовхів, і все, що бачила, — це жовте дно унітаза зі смужкою брудної води, яке то наближалося, то віддалялося. Звідти випаровувався м’який сморід, пом’якшений ароматизатором.

Нарешті він відчув наближення кінця — унизу все затвердло, а голову наповнило туманом… У цю ж мить, ніби накликані його уявою, у коридорі почулися чиїсь гострі, пронизливі кроки. Обоє завмерли, здавалося, навіть дихання їхнє урвалося. Кроки спинилися зовсім поруч, біля дверей, вони, все ще з’єднані в одне ціле (вона продовжувала опиратися долонями на унітаз, лише обернула до дверей обличчя), відчували вібрацію повітря від руки, яка саме потяглася до ручки дверей. Секунда і… скрипнули двері жіночого туалету. Марко трохи не зареготав. Він навіть наважився ще кілька разів штовхнути Аню, щоб його плоть, бува, не заклякла від довгого чекання. За перегородкою хтось шморгнув носом, зашарудів одягом, знову шморгнув, потім почулося зітхання та звук, характерний для сідання. Потужний струмінь сечі вдарив по воді, затим настала секундна тиша. Легкий стогін і знову зітхання. Щось хлюпнуло, ніби у воду впав камінь. До коханців долинули звуки шматування паперу, втирання його в тіло, ще кілька зітхань і шморгань. Потім усе нарешті стихло — двері зачинилися, кроки повернулися в небуття.

Без зайвих слів Марко повернувся до перерваного акту, але було ще гірше. Він таки кінчив, але якось напружено, неповноцінно — частина сперми, здається, пішла в сечовик.

Марко вийшов із неї та втомлено прихилився до дверей, витираючи свій обм’яклий фалос рукою. Дівчина продовжувала нерухомо стояти в тій самій, тепер уже неприродній позі — високо задерши дупу, зігнувшись головою до унітаза. Марко хотів гукнути її і щось сказати— якусь дурницю, просто щоб почути свій голос і побачити бодай якусь її реакцію на те, що сталося. Але коли він уже простягнув руку, щоб торкнутися напівоголеної дівочої спини, та раптом здригнулася, напружилися, наче від удару електрострумом; крізь шкіру проступив рельєф м’язів, а з горла вирвалося клекотіння. Вона блювала…

Він знервовано натягнув штани й важко зітхнув — це було вже геть недоречно.

Віктор закінчив розповідь і налив у чарки. Я запитав його, звідки він усе це знає, він засміявся, але тут якраз повернулася Слава з пляшкою та кількома банками консерви. Віктор обійняв жінку та спробував її поцілувати, вона відсторонилася.

— Ти ж знаєш про Аню і Марка? — запитав. — Нашому гостю цікаво.

— Вони коханці, — сказала Слава. — Це всі знають. Чи ти про що?

— Про туалет, — засміявся Віктор. — Це ж ти була в сусідній кабінці?

Слава схопила зі столу кілька газет і вдарила Віктора в плече. Він знову зареготав. Був уже мені неприємним. Типовий представник провінційних журналістів — пропитий, цинічний, самовпевнений, чи точніше такий, що намагається вдавати із себе самовпевненого. А насправді невдаха, утрачене покоління, загублена душа.

Він налив ще Славі й знову підняв чарку. Я заперечливо похитав головою.

— Та розслабтеся ви. І буде легше. Я ж бачу, що ви думаєте. Мовляв, приїхав у провінцію, а тут якісь невдахи-алкаші. Але ви вже тут. На одному човні з нами, принаймні поки що. Ви можете або тікати звідси вже, або принаймні спробувати зануритися разом із нами в наше лайно. Побачити світ таким, яким бачимо його ми. А для цього випийте. Випийте, так буде легше слухати те, що я вам розповідатиму.

Було щось у його голосі, що примусило мене прислухатися. Я взяв до рук чарку й ми без тостів випили.

— Я не знаю, що він вам казав, але це правда, — сказала почервоніла від алкоголю Слава.

Стало чути чиїсь кроки. Слава відчинила двері. У коридорі стояла жінка в жалобному вбранні. Дарма що не в білому, вона була схожа на привида.

— Тома? — запитав Віктор. — Що сталося? У тебе… У Вас хтось…

— Помер, — мляво відказала жінка. — Помер Степан.

— Як?

— Як-як? Просто: обв’язав собі руки та шию мотузкою, натяг на голову поліетиленовий пакет — щоб краще бачити! — і стрибнув в озеро… А ще записку залишив, щоб ніхто не засумнівався в його надздібностях…

— Нічого не розумію…

— Я теж, — якось злісно сказала вона.

— Тобто ти маєш на увазі, що його…

— Тобто я нічого й нікого не маю на увазі. Я втомилася щось мати на увазі. Мені сказали, що це самогубство. У міліції сказали, так що я вже не можу нічого мати на увазі. Та й навіщо?

Віктор дістав ще одну чарку, але Тома заперечливо похитала головою.

— Я хотіла запитати, де Марко.

— Не знаємо.

— Тоді я піду. Піду.

Віктор простягнув у її бік руку з чаркою, але вона вже зникла у дверях.

— Хто це? — запитав я. — І що сталося?

— Це Тома, — відповів Віктор. — Хочете її історію?

Я кивнув.

— Ну, тоді слухайте. Це саме той випадок, коли кажуть, що лихо наодинці не ходить…