Юлія Бонд - Покохай мене, Юлія Бонд

Простеживши за поглядом подруги, я знову натикаюсь на Потоцького.

Данило стоїть за кілька десятків метрів від того місця, де танцюємо ми з дівчатами. У тіні розлогого дерева курить цигарку.

Погляд трохи примружених очей обпалює окропом.

Я прямо відчуваю, як мене роздягають. Подумки.

Окресливши контур грудей, Потоцький спускається донизу, до плоского живота.

І навіщо я вдягла цей короткий топ? Одягнувшись в бабусин квітчастий халат, зараз би не була об'єктом розглядань чужого мужика.

Не дивись на нього, Насте!

Не треба.

Відвернувшись, я вдаю, що нічого не помітила. Продовжую плавно похитувати стегнами, не звертаючи уваги на пильний погляд чоловіка найкращої подруги.

– Привіт, а я до вас, – довготелесий Олесь розштовхує нас з Людою на всі сторони і, обійнявши обох за талію, задає новий темп.

Танцюємо канкан. Зігнути ногу в коліні. Підняти її вгору. Все ок. Тільки пляшка пива, яку Олесь тримає тією рукою, що обіймає мене, погрожує ось-ось бути пролитою на мій топ.

Як я й припускала, Олесь таки пролив на мене пиво. Не навмисне, але ж все-таки.

– Піздець, я олень. Вибач, Насте, – вибачившись, друг тягнеться до мого топа рукою: чи то намагаючись стерти пляму, чи то просто полопати.

– Все нормально. Я зараз піднімуся в спальню і переодягнуся.

Зробивши винувате обличчя, Олесь ще раз перепрошує. А я не ображаюся на нього, ні. Я взагалі шокована, як він після такої кількості пива ще на ногах стоїть. Зрозуміло, що друг не навмисне пролив пиво на мій топ.

– Насте, повертайся швидше, – кричить мені навздогін Люда і я прискорюю крок.

Поки йду в будинок наших спільних друзів, які організувалися сабантуй у себе на дачі, мене не залишає відчуття, що за мною пильно спостерігають. Обертаюся. І знову натикаюсь поглядом на Потоцького. Він, як і раніше, стоїть у тіні дерева, тільки тепер з ним балакає Олесь. Руками розмахує, щось бурхливо обговорюючи. А Данило мовчки його слухає або ж просто вдає, що слухає.

Мотнувши головою, я прискорюю крок. Наказую собі не загострювати увагу. Просто Люда випила зайве, наговорила мені те, чого не треба. На цьому, мабуть, все.

***

"Дякую, Сашко. Буду винна тобі", – Додаю смайлик у вигляді серця, натискаю кнопку "надіслати".

На екрані відразу висвічується, що співрозмовник друкує відповідь.

"Повечеряй зі мною", – Перечитую кілька разів.

Усміхаюся.

Із Сашком ми знайомі два роки, працюємо іноді разом на весіллях: я фотографом, він відеооператором. Здружилися. Точніше, це я сприймаю як друга, тримаючи дистанцію на відстані витягнутої руки.

Зате Сашку я подобаюся. Він не раз приходив до мене на роботу з кавою, як я люблю: лате з густою пінкою і без цукру. Звичайно ж, випадково проходив повз.

Починаю сумніватися.

Так.

Чи ні?

У принципі, а що я втрачаю? Ніхто ж не каже, що в нас одразу розпочнуться відносини, потім ми посваримось і перестанемо спілкуватися. Люди дорослі. У процесі якось розберемося.

"Добре", – Я все-таки наважуюсь дати Сашку зелене світло, ну а що? Хлопець він непоганий. І мене чудово врятував. На мій перший поклик кинув усі свої справи та примчав до мене у фотостудію: у дівчат один зі спалахів перестав працювати, а я за містом – вирішити проблему ніяк. Саша врятував. Йому я зобов'язана своїм спокійним вікендом на дачі у друзів.

"Домовилися", – Приходить відповідь від друга.

Чудово.

Відклавши телефон убік, я прикладаю долоні до щік, що горять рум'янцем.

Може, даремно я це все? Просто не так, щоб дуже мені подобався Саша.

Ах, Насте, та кому ти заливаєш?

Скільки в тебе не було мужика, років сто?

Утрирую, звичайно ж. Але мого язика давно не торкалось щось серйозніше за зубну щітку.

Згадавши, навіщо прийшла до спальні, я дістаю заховану під ліжком дорожню сумку. Обираю чисту футболку. Переодягаюся

– Перестань мене чіпати! Руки прибрав, – чується вигук Людки.

Я підходжу до дверей і тихенько відчиняю.

Так, знаю. Підслуховувати – не комільфо. Але йдеться про мою кращу подругу.

– Просто полежиш трохи, Людо. Тобі треба протверезіти, – відповідає Потоцький.

Я напружуюсь.

Стати свідком їхнього скандалу?

Та ну нафіг!

Швидко зачинивши двері, тупаю на середину спальні. Розсікаю всю кімнату, крокуючи вперед-назад. Але друзі особливо не церемоняться – мені навіть дослухатися не потрібно.

– Як ти мене вже достав. Їдь вже до своєї жінки: до Аньки, Любки чи хто там у тебе? Я тобі більше і слова не скажу, – веде далі подруга.

Тепер зрозуміло, що нічого не зрозуміло!

В одному подруга точно має рацію – у їхніх відносинах конкретна криза.

Я не психолог, та й досвіду сімейного життя у мене як би нуль – начхати, що мені вже скоро тридцять років, не склалося у мене з цією справою

Але говорити чоловікові, що він тебе достав, а потім відправляти його до інших баб. При цьому годиною раніше пропонувати своїй найкращій подрузі стати коханкою її чоловіка, бо вона хоче врятувати шлюб за всяку ціну? Ну якось дуже не добре.

А чому я взагалі заганяюся?

Ні, Насте. Ти не заганяєшся. Просто справа у Потоцькому. Собі хоч можна не брехати, так?

Так. Собі я давно перестала брехати. І заміж не вийшла, бо не могла знайти чоловіка, який мене зачепить так сильно, щоб захотілося взяти його прізвище.

А про Потоцьку я мріяла... колись. Гарно звучало б: Потоцька Анастасія Олександрівна.

Але я Волик.

Здається, на пенсію мене проводжатимуть із цим прізвищем.

Просто вся річ у тому, що мені ніхто не потрібний. Серйозних відносин зовсім не хочеться.

Я одиначка, так.

Мені так зручно. Відсутність контролю з чийогось боку. І максимум волі.

За стіною стає тихо. Я стою на місці ще трохи часу, щоб у цьому переконатися, а потім все ж таки виходжу зі спальні.