Данило Туптало - Житія Святих - Червень, Данило Туптало

величність віку, ані не щось таке, що тілесними очима бачимо, але сутність понад усі сутності, неосяжну, неісповідиму, єдину добру і гарну. Бажання знати її є насаджене благородним душам — бо любить бути ними пізнаним і баченим". Таких слів старець люб'язно послухав, проте не задовільнився тим Юстиновим, від Платона вивченим, про Бога мудруванням як (без християнського ісповідання) недосконалим. І, з Платоном не погоджуючись, мовив: "Якщо Платон так вчить, як ти визнаєш, то чому він сам не пізнав, не побачив істини Божої, кажучи, що Бог невидимий і неосяжний для видимого творіння. Він сам небу, зорям, також дереву і камінню, на подобу людську витесаному, як самому Богові, поклоняється і перемінює істину Божу на брехню, віддається кумирослужінню і того инших навчає. Не думаю, що в Платона і в инших еллінських філософів є справжнє розуміння, яке до істинного богопізнання дійти може. Осуєтилися-бо в помислах своїх, і потьмарилося нерозумне їхнє серце, ті, що називалися мудрими, з'юродивіли. Кажу ж, що розум людський, не наставлений від Духа Святого і вірою не просвітлений, Бога ніяк не може знати і розуміти".

Коли те й більше старець про праведне богобачення, і про правдиве богошанування, і про инші божественні речі говорив, блуд же еллінських філософів викривав, дивувався Юстин. Тоді сказав: "То де і якого можна знайти учителя, що на істину наставляє, якщо у Платона та в инших філософів нема істини?" Тоді старець почав розповідати йому про святих пророків, кажучи: "У найдавніші часи, багато літ перед усіма філософами, були такі мужі святі, і праведні, і любі Богові, Духа Святого були сповнені, пророкували про ті речі, які нині відбуваються, називалися ж ті мужі пророками. Вони єдині від початку пізнали істину і людям її сповістили. Сповіщаючи, нікого не соромилися, не боялися, ніщо не переконало їх відступитися в якомусь слові від істини, ані марнославство не перемагало їх, але все те, що в одкровеннях від Бога бачили й чули, чисто, просто, правдиво і без страху розповідали. Є ж і нині Писання їхні, якщо їх хтось прочитає з вірою, велику йому принесуть користь і просвітлять ум до правдивого пізнання. Не хитрослів'ям-бо (ті пророки святі) ані якимись софістичними прикладами чи силогізмами підтверджують те, що кажуть, а простою бесідою саму істину розповідають. Адже вони самі були понад усі софістичні приклади найвірнішими свідками істини, бо в єдиного правдивого Бога, Творця всіх, вірили, і прихід у світ Сина Його Христа Господа наперед сповістили. Виявилися гідними довіри й тому, що деякі пророцтва їхні сповнилися, а инші сповнюються нині, і тому, що сказане підтверджували чудами, — чинили-бо дивне силою Божої благодаті, що зверху їм подавалася. Таких чуд не змогли б ніколи вчинити несправжні пророки, не Богом навчені, хіба б страшили людей якимись бісівськими привидами і примарами".

Так блаженний той незнаний муж до Юстина говорив, врешті мовив йому: "Насамперед молися належно до правдивого Бога, щоб відчинив перед тобою двері світла, бо ніхто ані бачити, ані розуміти не може Бога, лише той, кому сам Бог захоче відкрити. Відкриває ж кожному, хто шукає Його молитвою і зближається до Нього любов'ю". Те сказавши, старець пішов від нього і став невидимий, і ніколи ж після того Юстин не зміг того мужа ніде знайти і побачити. Що відчув у серці своєму після його відходу Юстин, сам пізніше, у бесіді з відомим юдеєм Трифоном, сповістив: "Вогонь, — казав, — якийсь запалав у мені, який прагненням Бога розпалював духа мого, і зросла любов до святих пророків і до тих мужів, що є Христовими друзями. Розмірковуючи над словами старцевими, пізнав, що то єдина правдива філософія, яку він мені сповістив, і почав читати пророчі й апостольські книги, і з них став філософом справжнім, тобто християнином істинним". Те про себе блаженний Юстин пізніше розповів Трифонові, відомим зробивши, який був початок його до Бога навернення, що від незнайомого того мужа, наче з неба посланого, наставлений був на путь праведну. Після душекорисної тої з богонатхненним старцем бесіди зразу постарався знайти християнські книги й почав читати Божественне Письмо із сердечним старанням. Порівнюючи давні пророцтва сивіл зі звіщаннями святих пророків про воплочення Христове від Пречистої Діви, про Христові Страсті, про Суд майбутній і кінець видимого світу, бачив їх у всьому між собою співзвучними, дивувався і помалу (навчав його всередині Святий Дух) до досконалішого пізнання Бога і Божого Сина приходив. Підсміхався ж собі над еллінським безумством і до християнської схилявся віри, день за днем множилося в ньому духовне прагнення до благочестя. Але траплялося й таке, що душу, яка прагнула християнського благочестя, від доброго наміру відвертало немало. Були ж це часті й люті на християн гоніння і багато безчестя, сорому, чуток про нечувані гріхи, що на них погани брехливо говорили. Казали, наче християни на своїх сходинах нічних, погасивши свічки, разом гасять і свічу чистоти, взаємною осквернюються нечистотою, і наче, на подобу звірам, людське їдять м'ясо. Такими й їм подібними мерзотами елліни і юдеї ганьбили невинних християн серед людей, і вірили брехні нечестиві й безумні люди, наче самій істині; і християн праведних, хоч і святими ті були, ненавиділи й ганьбили, зневажали і відкидали всі невірні, наче превеликих беззаконників, у важких гріхах винних, і віддавали лютим і всіляким смертям.

Такі речі спочатку зупиняли Юстина в намірі приєднатися до християн, проте не цілком вірив у злі їхні діла, добре відаючи, що часто народний нерозважний суд невинних засуджує, наче винних, і чистих, наче сквернителів, неславить, і праведних приймає за грішників. Бачачи ж християн, безстрашних у відповідях на судах, мужніх у муках, що всю видиму красу світу цього, наче гній, зневажають і добровільно на муки за Господа свого віддаються і, наче на бенкет, на смерть поспішають, розмірковував собі, кажучи: "Не є правдою те, що говорять про християн, наче такі мерзоти чинять. Любострасний-бо грішник, що нестримно бажання тілесні задовільняє і в їдженні м'яса людського насолоди шукає, боїться смерти, не терпить мук, не віддався б так добровільно на рани, бо втікає від них. І якщо якомусь підпаде судові, намагається всіляко вивернутися від нього і великою платою викуповується від кари, аби й далі безжурно жити у здоров'ї і похотями своїми більше насолоджуватися. Християни ж — не такі, вибирають добровільно страждати за Христа, у Нього ж вірять і воліють смерть понад життя. То як у них така любов до гріха може бути?" Так міркуючи, допитувався точно про життя християнське й