Філіп Кіндред Дік - Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік

він, сідаючи на ліжко і беручи її за руки, щоб посадовити біля себе, — навіть з автоматичним вимикачем дуже небезпечно входити у стан депресії, будь-якої депресії. Забудь про те, що ти собі запланувала, і я забуду про те, що я запланував; обоє наберемо 104 і зазнаємо трохи втіхи, а потім ти залишишся у своєму стані, а я перемкнуся на звичне ділове ставлення до роботи. А вже тоді підіймуся на дах і подивлюся, як там вівця, після того піду на роботу; а ти не сидітимеш у важких роздумах біля телевізора.

Він відпустив її тонкі довгі пальці, пішов через простору спальню до вітальні, де ще тримався запах викурених учора сигарет. Нагнувся й увімкнув телевізор.

Зі спальні долинув голос Айрен:

— Терпіти не можу телевізора до сніданку.

— Набери 888, — сказав Рік, поки нагрівався телевізор. — Це — бажання дивитися телевізор, будь-яку передачу.

— Мені нічого не хочеться набирати, — промовила Айрен.

— Тоді набери 3, — відповів він.

— Не хочеться навіть стимулювання кори головного мозку, не хочу, щоб хотілося щось набирати! І найменше мені хочеться набрати 3, бо потім як зохочуся, то набиратиму й набиратиму; найліпше сидіти на ліжку втупившись у підлогу.

Її голос став доволі різким, сповненим незрозумілих відтінків похмурості, її душа завмерла, а тіло заціпеніло, немов його обліпила якась інтуїтивна всюдисуща плівка — важка й інертна.

Він увімкнув телевізор, на всю кімнату застугонів голос Бастера Френдлі.

— ...еге ж, друзі! Саме час для прогнозу погоди на сьогодні. Супутник «Мангуста» повідомляє, що особливо суттєві опади очікуються близько полудня, а тоді вони потрохи вщухатимуть, тому, друзі, якщо ви вже ризикнете...

Повз нього зашурхотів довгий нічний халат Айрен; за мить екран телевізора погас.

— Гаразд, здаюся. Зроблю, як скажеш. Наберу, що забажаєш; навіть несамовите сексуальне блаженство — мене так усе дійняло, що згодна на будь-що. Але яка в біса різниця?

— Набираю коди для нас обох, — сказав Рік і провів дружину назад до спальні.

Біля її адаптера настрою він набрав 594: приємне визнання розсудливості чоловіка в усіх життєвих ситуаціях. Біля свого адаптера настрою він набрав творчий і нестандартний підхід до роботи, хоча й не потребував стимуляції; його вроджений хист був настільки звичним для нього, що Рік міг не вдаватися до послуг штучного стимулювання мозку за допомогою «Пенфілда».

Він похапцем поснідав — багато часу витратив на суперечку з дружиною, — ретельно одягнувся, не забувши про «Аякс» — один із різновидів свинцевих гульфіків фірми «Маунтібенк», і піднявся на критий вигін на даху, де «паслася» його електрична вівця. Саме там хитромудра апаратура плямкала, симулюючи задоволення і вводячи в оману решту мешканців будинку.

Безперечно, деякі тварини сусідів також були муляжами, начиненими електронікою; він, зрозуміло, ніколи не пхав свого носа в цю справу, як і сусіди, які також ніколи не вивідували якихось подробиць щодо справжності його вівці. Годі було чекати більшої неввічливості, ніж запитання: «А ваша вівця справжня?» — що стало б вершиною невихованості так само, якби ви запитали, чи зуби, волосся або внутрішні органи вашого співрозмовника пройшли тест на автентичність.

Уранішнє повітря розливалося радіоактивними сірими порошинками, що затьмарювали сонце і кружляли довкола Ріка, норовлячи потрапити йому в ніздрі; тож доводилося мимохіть чмихати носом, відганяючи наліт смерті. Ну, можливо, це й занадто сильні слова для передачі того відчуття, що його охопило, коли він підіймався до невеличкої ділянки дерну, якою володів разом із надмірно великою квартирою нижче. Наслідки Остаточної світової війни потроху ставали менш загрозливими; всі, хто не зміг пережити пилюку, канули в небуття вже багато років тому, тож нинішній пилюці, вже значно слабшої дії, протистояли найбільш життєздатні створіння — теперішня пилюка хіба що нищила психіку і генетику людей. Незважаючи на його свинцевий гульфік, пилюка, безперечно, проникла всередину його тіла й осідала на шкірі, щодень забруднювала його організм своєю радіоактивністю, а він далі не наважувався на еміграцію. Наразі щомісячні медичні огляди підтверджували, що в нього все в нормі, що він є чоловіком, який не має проблем із репродуктивним здоров’ям в межах, дозволених законом. Але будь-якого місяця медогляд лікарів з поліції Сан-Франциско міг констатувати і протилежне. Адже під дією всюдисущої пилюки ряди спеціалів безперервно поповнювалися за рахунок ще вчорашніх нормалів. Гасло, придумане для рекламних щитів, телевізійної реклами і підхоплене урядовими мужами, спонукало: «Емігруй або дегенеруй! Вибирай і не чекай!» «Дуже точно»,— думав Рік, відчиняючи ворота невеликого загону і підходячи до своєї вівці.

— Я не можу емігрувати, — сказав він сам до себе. — У мене робота.

До нього обізвався власник сусіднього загону Білл Барбор; він так само, як і Рік, уже зібрався на роботу, але ще зайшов подивитися на свою тварину.

— А моя кобила, — заявив урочисто Барбор, — таки жеребна, — він показав на великого першерона, що витріщився кудись у далечінь. — І що ви на це скажете?

— Скажу, що незадовго матимете двох коней, — кинув Рік.

Він дійшов до своєї вівці; вона лежала і ремиґала, її насторожені очі дивилися на нього допитливо, чи не приніс він вівсяних пластівців. Удавана вівця мала вмонтований пристрій, що реагував на овес; побачивши злак, вона проворно спиналася на ноги і дріботіла до господаря.

— Із якого це дива вона жеребна? — запитав він Барбора. — Вітер допоміг?

— Купив високоякісної запліднювальної каліфорнійської плазми, — розповідав йому Барбор. — Маю зв’язки у Державному департаменті тваринництва. Пам’ятаєте отого інспектора, що оглядав Джуді минулого тижня? Там у них з нетерпінням чекають на появу лошати; моїй кобилі просто рівні нема.

Барбор ніжно потер кобилу великим пальцем по шиї, і вона схилила до нього голову.

— Не збираєтеся продавати свою кобилу? — запитав Рік.

Йому дуже хотілося коня, просто вже бога благав подарувати йому справжню тварину. Бо догляд за муляжем поступово деморалізує. З огляду на своє соціальне становище, він таки мусив це робити, оскільки у нього не було справжньої тварини. Він не мав іншого вибору. Навіть якщо він особисто не надавав цьому значення, то була ще дружина, Айрен, яка таки звертала на це увагу. І то неабияку увагу.

— Продавати коня — аморально, — мовив Барбор.

— Тоді лоша продайте. Бо тримати двох тварин — це ще більш аморально, ніж не мати жодної.

Барбор запитав спантеличено:

— І що ви хочете цим сказати? Багато хто має по дві тварини, навіть по три