Гауф Вільгельм - Александрійський шейх та його раби, Гауф Вільгельм

Згадали вони про старого та його розповідь, пожаліли шейха і глянули на його будинок. Але як же вони зачудувалися, побачивши, що весь палац причепурено, мов на свято! На даху, по якому походжали вбрані, як пави, невільниці, майоріли прапорці і знамена, у передпокої лежав дорогий килим, із широких сходів спускалися шовкові тканини, навіть вулицю встеляло прекрасне тонке сукно, з якого багато хто залюбки зшив би якусь святкову сукню чи покривало.

— Ти ба, як змінився шейх за кілька днів! — зауважив писарчук. — Чи не хоче він, бува, влаштувати учту? Чи не хоче дати роботу ногам танцівників і танцівниць, чи не попросить, аби потрудилися для нього співаки? Гляньте-но на килими! Мабуть, ніде по всій Александрії не знайти таких! А сукно яке на голій землі, просто навіть шкода!

— Знаєш, що я думаю? — мовив інший. — Певно, він чекає високого гостя. Зазвичай так готуються до візиту якогось державця з могутньої країни або ефенді султана, коли ті ущасливлюють будинок своєю гостиною. Цікаво, кого тут чекають сьогодні?

— Глянь-но, хто це там іде, — чи не наш старий часом? Ну, він усе знає і, певно, нам усе розтлумачить. Агов, дідусю! Чи не підійдете ви на хвилинку сюди! — гукнули до нього хлопці. Старий помітив, що його кличуть, і підійшов, упізнавши хлопців, з якими він розмовляв кілька днів тому. Вони звернули розмову на те, що в будинку до чогось готуються, і запитали, чи не знає він, якого знатного гостя там чекають.

— Ви гадаєте, ніби Алі-Бану влаштовує сьогодні веселу учту або знатний гість зробив честь його будинку? Помиляєтеся, — мовив старий. — Сьогодні, як ви знаєте, дванадцятий день місяця рамадану, а цього дня взяли в заручники його сина.

— Е, ні, клянусь бородою пророка! — вигукнув один із юнаків. — Усе вказує на те, що готують весілля й учту, а для нього це пам'ятний день болю. Як це зрозуміти? Погодьтесь, у шейха таки розум трохи помутнів.

— Ви знову квапитеся з висновком, мій юний друже, — посміхаючись, мовив старий. — І хоча цього разу стріла у вас так само гостра, а тятива на луці натягнута туго, ви знову схибили. Знайте ж — сьогодні шейх чекає свого сина.

— То його знайшли? — вигукнули хлопці і потішилися.

— Ні, і, певно, ще довго не знайдуть, але знайте: років вісім-десять тому, коли шейх у скорботі й печалі справляв цей день, тобто за своєю звичкою, відпускав рабів, а також годував і напував жебраків, — випало йому послати харчі і пиття одному дервішеві, що, смертельно стомившись, приліг у тіні його будинку. А дервіш той був святою людиною, віщуном і звіздарем. Почастувавшись від щедрот милостивого шейха, він підійшов до нього і сказав: "Мені відома причина твого горя; адже сьогодні дванадцяте число місяця рамадану, а цього дня ти позбувся сина. Але тішся, день скорботи перетвориться для тебе на день тріумфу, знай: цього дня повернеться до тебе син". Так сказав дервіш. Засумніватися в словах такої людини було б гріхом для мусульманина. Щоправда, скорбота Алі не вщухла, проте щоразу цього дня він чекає-таки, що його син ось-ось повернеться, і прикрашає будинок, сіни і сходи так, немов той може повернутися щохвилини.

— Дива та й годі! — вигукнув переписувач. — А проте, хотілося б мені подивитися на те вишукане оздоблення і на шейха, як той сумує серед усієї цієї пишноти, головне, хотілося б мені послухати розповіді його невільників.

— Це легко, як з гори скотитися, — відказав старий. — Доглядач над його рабами — мій давній приятель і завжди цього дня дає мені якесь місце в залі, де у юрбі слуг і друзів шейха і миша не проскочить. Я поговорю з ним, можливо, він впустить і вас. Адже вас тільки четверо; гадаю, ми якось усе залагодимо. Приходьте о дев'ятій годині сюди на майдан, і я передам вам його відповідь.

Так мовив старий; хлопці подякували йому і пішли геть, аж палаючи бажанням побачити, як шейх відзначатиме цей день.

У призначену годину прийшли вони на майдан перед будинком шейха і зустріли старого.

Той сказав, що наглядач дозволив їх провести. Він пішов уперед, але рушив не оздобленими сходами і не через головні ворота, а через бічну хвіртку, яку завбачливо замкнув за собою. Потім він повів їх різними галереями, і, нарешті, вони опинились у великій залі. Народу сюди набилося, мов оселедців у діжку: були тут і вичепурені вельможі, багаті друзі шейха, що прийшли розвіяти його сум, були й невільники різного віку і різних народностей. І у всіх на обличчі читалася печаль, адже вони любили свого пана і сумували разом з ним. У кінці зали на розкішному дивані сиділи найшляхетніші друзі Алі, і невільники прислуговували їм. Біля них на долівці сидів шейх: він сумував за сином, отож не хотів сидіти на святковому килимі. Він підпер голову рукою і, здавалося, не чув утішливих слів, яких нашіптували йому друзі. Навпроти нього сиділо кілька старих і молодих чоловіків у невільничому вбранні. Старий розповів своїм юним друзям, що це раби, яких сьогодні Алі-Бану відпускає на волю. Серед них було й кілька франків, і старий звернув увагу хлопців на одного з них, юного красеня. Лише кілька днів тому шейх купив його у туніського работоргівця за великі гроші і вже сьогодні відпускає його на волю: він вірив, що чим більше франків відправить він назад на батьківщину, то швидше визволить пророк із неволі його сина.

Щойно всім рознесли прохолодні напої, шейх подав знак наглядачеві. Той підвівся, і в залі запанувала глибока тиша. Став він перед невільниками, яких мали відпустити на свободу, і голосно вимовив: "Слухайте, раби, які нині отримають свободу з ласки мого пана Алі-Бану, александрійського шейха. Хай кожен, як заведено цього дня у нього вдома, дотримає звичаю і що-небудь розповість".

Вони пошепталися між собою. Потім звів голос старий невільник і зачав розповідь про носатого карлика.