Гауф Вільгельм - Визволення Фатьми, Гауф Вільгельм

Коли того вивели, він підійшов до мого брата, перерізав своїм кинджалом мотузки і порухом руки запросив його сісти поруч на килимі.

— Шкода мені, чужинцю, — сказав він, — що я прийняв тебе за того негідника. То, мабуть, Божа воля, що саме тоді, коли ми чатували лиходія, нагодився ти й попав до рук моїх людей.

Мій брат благав Орбазана зробити йому єдину ласку: дозволити негайно їхати далі, бо найменша затримка може занапастити всю його справу. Отаман спитав Мустафу про його невідкладні справи і, коли довідався в чому річ, умовив його застатися на нічн у їхньому таборі, бо, мовляв, треба дати спочинок і собі, й коневі.

— А завтра, — сказав він, — я сам проведу тебе й покажу такий шлях, що за півтори доби ти будеш уже в Бальзорі.

Мій брат погодився і проспав любесенько до самого ранку в наметі гостинного розбійника.

Прокинувшись вранці, Мустафа побаяив, що він сам у наметі. Знадвору долинали звуки жвавої розмови. По голосах брат упізнав хазяїна намету та темношкірого карлика Гасана. Він став прислухатись і з жахом почув, що Гасан настирливо умовляє отамана, щоб той звелів убити чужинця, бо коли, мовляв, його відпустити, то він їх усіх викаже. [27]

Мустафа здогадався, що карлик хоче помститись йому за вчорашнього прочухана, якого дістав через нього. Отаман, видно, кілька хвилин вагався, потім рішуче промовив:

— Ні, він мій гість, а звичай шанувати гостя для мене святий. Та й не здається він меті таким, що здатний зрадити.

Сказавши це, він одхилив запинало і ввійшов до намету.

— День добрий тобі, Мустафо, — привітався він, — уставай, будемо снідати та лаштуватись, бо вже час і в дорогу рушати.

Отаман почастував брата шербетом, і заразі же після цього обидва осідлали коней. Мустафа з легким серцем скочив у сідло. Незабаром намети розбійників лишилися позаду, і вершники звернули на дорогу, що вела в ліс. По дорозі отаман розповів Мустафі про того пашу, якого вони вчора полонили. Цей чоловік пообіцяв розбійникам, що вони вільно житимуть у його володіннях, а сам кілька тижнів тому схопив одного з найсміливіших його людей і після жорстоких катувань звелів повісити. Вони довго стежили за зрадником, поки зловили, і вже сьогодні йому буде кінець. Мустафа не наважився перечити отаманові, бо був радий, що хоч сам вирвався живий.

Виїхавши з лісу, отаман спинив коня, докладно пояснив братові, куди йому слід їхати, а потім простяг руку на прощання й промовив:

— Мустафо, волею випадку ти був гостем розбійника Орбазана. Я не хочу вимагати в тебе обіцянки, щоб ти нікому не розповідав про те, що бачив і чув. Ти без ніякої провини натерпівся смертного страху, і я в боргу пере; тобою. То візьми на спомин оцей кинджал, [28] коли тобі знадобиться моя допомога, пришли до мене, і я поспішу тобі на виручку. А цей гаманець тобі може стати в пригоді в дорозі.

Брат подякував отаманові за ласку, взяв кинджал, а од грошей відмовився. Однак Орбазан, ще раз потиснувши йому руку, кинув гаманець на землю і щодуху майнув у ліс. Брат побачив, що йому не наздогнати Орбазана, зліз з коня й підняв гаманець. Розкривши його, він аж жахнувся: стільки там було напаковано грошей. Мустафа подякував Аллахові за свій порятунок, помолився за благородного розбійника Орбазана й поїхав собі шляхом на Бальзору радісний та веселий.

На сьомий день після того, як вирушив Мустафа з дому, він уже в'їздив до Бальзори. Зупинившись у караван-сараї, він розпитав людей, коли починається щорічний невільницький ярмарок, і з жахом почув у відповідь, що запізнився на цілих два дні. Мустафі сказали, що він багато втратив, не прибувши загодя, бо цього разу, вже в останній день, на ярмарок привезли двох таких гарних дівчат, що на них усі покупці витріщали очі. Звичайно, за таких красунь усі запекло торгувались і так набили ціну, що її міг не злякатись хіба тільки той пан, якому вони обидві дісталися. Мустафа докладно розпитав про обох дівчат, і в нього не лишилося ніякого сумніву, що вони — ті, заради кого він приїхав. Потім він дізнався, що то був за чоловік, який купив обох невільниць. Той жив недалеко — на відстані Двох днів їзди, — звався Тіулі-Кос, був чоловік знатний і багатий, але вже немолодий; раніше він служив у султана, а тепер, здобувши велике багатство, пішов на спочинок. [29]

Першою думкою Мустафи було знов сідати на коня і негайно їхати до Тіулі-Коса, який міг випередити його не більш ніж на один день. Однак, зваживши, що йому не відкупити, а тим більше не відняти силою у того багатющогс пана його здобич, він став шукати іншого способу і незабаром натрапив на нього. Пам'ятаючи, як він мало не втратив життя через свої схожість із зуліейкським пашею, надумав він під цим ім'ям пробратися в дім Тіулі-Коса і там спробувати якось врятувати нещасних дівчат. Він найняв собі кількох слуг і коней — тут йому дуже стали в пригоді Орбазанові гроші, — справив і собі, і слугам пишну одежу й рушив у путь. За п'ять днів він дістався до місця. Замок Тіулі-Коса стояв у гарній долині й з усіх і боків був оточений височенним муром: шпилів замку ледве визирали з-за нього. Зупинившись поблизу, Мустафа почорнив собі волосся на голові й у бороді, потім намастив лице соком і якогось зілля і став таким смаглявим, як той паша. Потім послав одного із слуг до замку, доручивши попрохати господаря, щоб той пустив до себе переночувати зуліейкського пашу. Слуга швидко повернувся назад з чотирма пишно вдягнутими рабами. Вони взяли братового коня за уздечку й привели на подвір'я; замку. Там раби допомогли Мустафі злізти з коня, а четверо інших повели його широкими; мармуровими сходами до господаря.

Старий Тіулі привітав мого брата дуже чемно і почастував його найкращими стравами зі свого столу. Після обіду Мустафа непомітно звів розмову на нових рабинь. Тіулі дуже вихваляв їх красу й журився тільки, що вони й досі чомусь сумні; однак він сподівався, що той і [30] сум скоро минеться. Мій брат був дуже задоволений тим, як його тут приймали, і ліг спочивати, сповнений рожевих надій.

Поспавши, мабуть, не більше години, Мустафа прокинувся від яскравого світла, що било йому просто в очі. Підвівшись у ліжку, він спочатку подумав, що все ще спить: перед ним стояв темношкірий карлик з Орбазанового намету. Він тримав у руці світильник і розтягав свій широкий рот у гидкій усмішці. Мустафа ущипнув себе за руку і потяг за носа, перевіряючи, чи він часом не спить, але карлик лишився на місці.

— Чого тобі треба в моїй спальні? — спитав Мустафа, трохи опам'ятавшись від здивування.

— Не хвилюйтесь, пане-добродію, — промовив карлик, — я відразу збагнув, чого це ви сюди прибули. Та й обличчя ваше я добре запам'ятав, хоча, правду кажучи, коли б я сам не допомагав вішати пашу, то ви б мабуть, і мене одурили. А тепер я прийшов, щоб спитати вас про одну справу.

— Спершу скажи мені, як ти тут опинився? — накинувся на нього Мустафа, страшенно розлючений тим, що його впізнали.

— А чом би й не сказати, — відповів той. — Я не хотів далі терпіти отамана і втік звідтіль. А через те, що ти, Мустафо, був причиною нашої з ним сварки, ти мусиш віддати за мене свою сестру; за це я допоможу вам утекти; Коли ж не віддаси, то я зараз же йду до свого нового пана і розкажу йому дещо про нового пашу.

Від страху та люті Мустафа аж казився: саме тепер, коли він думав, що ось-ось йому вже пощастить досягти своєї мети, лиха година принесла цього негідника, який може [31] все зіпсувати. Щоб урятувати справу, не було іншого способу, як убити цю дрібнотілу твору. Одним скоком Мустафа кинувся пре сто з ліжка на карлика, та той, помітивши не безпеку, брязнув світильника додолу, так він погас, а сам зник у темряві, волаючі "Пробі, рятуйте!"

Де вже там було думати про визволення полонянок — треба було рятуватися самому. Мустафа підійшов до вікна і глянув, чи не можна буде втекти цим шляхом. Та до землі було далеченько, а далі стриміла височенна стіна. Він стояв коло вікна і міркував. Раптом за порогом почулося багато голосів. Тоді, втративши всяку надію, Мустафа схопив свій кинджал та одежу і майнув через вікно. Він боляче забився але, відчувши, що кістки цілі, схопився на ноги й щодуху побіг до муру, який оточував подвір'я. На превеликий подив своїх переслідувачів, він хутко переліз мур і скоро був на волі.

Мустафа біг, аж поки опинився в невеликому гайку, і вже там, знеможений, упав на землю. Тут він став гадати, що йому далі діяти. Коні й слуги лишилися в замку, зате гроші він урятував: вони були в поясі. Його дотепна на ви гадки голова швидко знайшла новий шлях до порятунку. Він пішов уперед і незабаром натрапив на селище. Там він купив дешевеньку конячку і верхи доїхав до міста, де почав шукати лікаря. Йому порадили одного старого й тямущого ескулапа. За кілька золотих Мустафа умовив того дати йому одне таке зілля, щоб після нього нападав міцний, мов смерть, сон, а друге — від якого приспаний враз би прокинувся. Потім Мустафа причепив собі довгу фальшиву бороду, справив чорну мантію, накупив усяких банок та [32] склянок і тепер цілком міг удавати з себе мандрівного лікаря. Навантаживши всі свої речі на осла, Мустафа знову рушив до замку Тіулі-Коса. На цей раз йому вже не треба було боятися, що його хтось викриє, бо довга борода так змінила обличчя, що він сам себе ледве впізнавав. Приїхавши до Тіулі, він назвався лікарем Хакаманкабудібабою і як думав, так воно й сталося: це дивовижне ім'я до такої міри вразило старого дурня, що той зараз же запросив лікаря до себе на обід. Погомонівши з Хакаманкабудібабою щось із годину, Тіулі-Кос вирішив доручити йому лікування своїх недужих рабинь. Мустафа ледве приховував радість, що ось зараз він побачить свою дорогу сестру, і серце його схвильовано колотилося в грудях, коли Тіулі повів його до сералю. Вони ввійшли в багато оздоблену кімнату, але в ній нікого не було.

— Хамбаба, чи як там тебе, лікарю, звуть, — промовив Тіулі-Кос, — онде, бачиш, у стіні є щілина. Через ту щілину кожна моя рабиня буде тобі простягати руку, а ти вже по пульсу знатимеш, котра з них хвора, а котра, хвалити Бога, здорова.

Мустафа спробував був суперечити, але марно: показувати рабинь господар не хотів. Він погодився лише на те, щоб розказувати лікареві, як кожна з них почуває себе звичайно.