Гауф Вільгельм - Визволення Фатьми, Гауф Вільгельм

Мій батько був суддею в Акарі. Усіх дітей у нього було троє: я — найстарший та брат і сестра — обоє значно молодші від мене. Коли мені минуло двадцять років, один з братів мого батька покликав мене жити до себе. Він одписав мені все своє майно, але з такою умовою, щоб я жив при ньому, аж поки він помре. А жив небіжчик, хай йому земля пером, до глибоких літ, так що я лише два роки тому повернувся на батьківщину, не знаючи, яке страшне горе спіткало нашу сім'ю і як милосердний Аллах не віддав нас на поталу лихій долі.

Мій брат Мустафа і моя сестра Фатьма були мало не однолітки — брат був старший не більш як років на два. Вони щиро любили одне одного і разом дбали про те, щоб нашому старому й недужому батькові не так було тяжко доживати віку. Коли сестрі минув шістнадцятий, брат влаштував свято. Він скликав усіх її подруг до нас додому і там, у батьковому саду, почастував їх гарненько найсмачнішими стравами. А як почало смеркатися, запросив усіх на прогулянку морем у великому човні, що його він наперед замовив і причепурив усякими прикрасами. І Фатьмі, і всім її подругам дуже сподобалася ця прогулянка, бо [20] вечір був напрочуд гарний, а місто, коли на нього дивитися з моря, вабило очі красою. Дівчата прохали брата плисти все далі й далі в море. Мустафа неохоче задовольняв їх бажання, бо за кілька днів перед тим біля берега бачили морського розбійника — корсара. Потім дівчатам схотілося подивитись, як заходить сонце, і вони попливли до скелі, що стриміла за містом. І тут вони побачили недалеко від себе човна з озброєними людьми. Передчуваючи недобре, мій брат звелів веслярам швидко повертати до берега. Це було розумне рішення: невідомий човен і справді помчав за ними й незабаром став їх наздоганяти, бо мав більше веслярів і брав напрям так, щоб відрізати братовому човну шлях до берега. Зрозумівши небезпеку, дівчата посхоплювались і почали кричати й голосити: даремно брат умовляв їх сидіти тихо — вони кидалися з боку в бік і так розгойдували човна, що той аж ходором ходив. А коли чужий човен наблизився майже впритул, дівчата з переляку збилися на кормі, і човен перекинувся догори дном. Тим часом з берега теж стежили за чужим човном, бо знали, що поблизу корсари, і кілька човнів уже поспішали на допомогу. Вони підпливли саме тоді, коли треба було витягати потопаючих. Серед метушні ворожий човен непомітно зник, а на тих човнах, що підбирали потерпілих, ніхто не знав, чи всі врятовані. Коли ж стали перевіряти, виявилось, що немає моєї сестри та однієї з її подруг. Зате в одному з човнів знайшли якогось чужого чоловіка, котрого ніхто не знав. Погрози Мустафи змусили його зізнатися, що він з ворожого корабля, який стоїть на якорі за дві милі [21] на схід від міста, і що під час втечі товариші забули про нього, коли він допомагав рятувати дівчаті Крім того він сказав, що сам бачив, як двох дівчат було витягнуто на борт ворожого човна.

Горе мого старого батька було безмежним. Та й Мустафа засмутився до краю, бо з власної вини втратив не лише любу сестру, а ще й її подругу, яка була його нареченою. її батьки вже дали свою згоду на їх одруження, і тільки своєму батькові брат не наважувався признатись у цьому, бо та дівчина була з бідної родини.

Дивіться такожВільгельм Гауф — Каліф ЛелекаВільгельм Гауф — Вдаваний принцВільгельм Гауф — Відрубана рукаЩе 10 творів →Біографія Вільгельма Гауфа

Мій батько був чоловік крутої вдачі. Як тільки біль у його серці трохи вщух, він звелів Мустафі стати перед його очі й промовив:

— Твій нерозумний вчинок відібрав у мене втіху моєї старості і радість моїх очей. Іди геть від мене, я жену тебе з очей своїх, щоб не бачити довіку, я проклинаю і тебе, і всіх твоїх нащадків. І тільки тоді, коли ти повернеш мені Фатьму, спаде з твоєї голови моє батьківське прокляття.

Цього мій бідолашний брат аж ніяк не чекав. Він уже й сам надумав будь-що розшукати сестру та її подругу і тільки хотів попрохати в батька благословення, а тепер мусив рушати в далекий світ з його прокляттям. Та коли перше нещастя гнітило його, то друга кривда, ним зовсім не зароблена, лише загартувала його серце.

Він пішов до полоненого морського розбійника, щоб розпитати, куди мав плисти його корабель, і довідався, що пірати найчастіше продають рабів на великому Бальзорському базарі. [22]

Коли Мустафа повернувся додому, батьків гнів уже ніби трохи згас, бо він прислав синові на дорогу, гаманець з грішми. З плачем попрощався Мустафа з батьками Зораїди — так звали його вкрадену наречену — і рушив до Бальзори.

Мустафі довелося подорожувати суходолом, бо з нашого маленького міста кораблів до Бальзори не було. Йому треба було поспішати, щоб не забаритись у дорозі і встигнути приїхати до Бальзори раніше від піратів. Кінь у нього був добрий, кладі ніякої, і він сподівався на шостий день надвечір бути в місті. Але не так склалося, як жадалося. Четвертого дня надвечір, коли він їхав безлюдним шляхом, на нього напали троє розбійників. Побачивши, що вони добре озброєні й при силі і що їх більше ваблять його гроші та кінь, ніж бажання вбити чоловіка, Мустафа крикнув, що здається на їхню ласку. Розбійники спішилися, зв'язали йому ноги попід животом коня, потім двоє стали обабіч; я третій ухопив братового коня за уздечку, і, не кажучи ні слова, вони повезли його з собою.

Мустафа був у розпачі: от і далося взнаки батькове прокляття! Де вже йому, нещасному, сподіватися врятувати сестру і Зораїду, коли в нього заберуть усе, що він мав, і йому залишиться віддати для їх визволення хіба що тільки своє нікчемне життя.

Більше години їхав Мустафа в супроводі мовчазних розбійників. Нарешті вони завернули в невеличку долину, оточену з обох боків високими деревами. Ясно-зелений м'який моріжок укривав її чудовим килимом, посередині біг швидкий струмочок — усе тут так і вабило око. Мустафа побачив з п'ятнадцять або з двадцять наметів, розкиданих по долині. Коло них [23] були поприв'язувані верблюди й гарні коні. В одному з наметів чути було веселі звуки цитри та спів двох приємних чоловічих голосів. Люди, що знайшли собі такий гарний куточок, думалося Мустафі, навряд чи зроблять йому якесь лихо, і тому він без страху послухався своїх супутників, коли ті розв'язали йому ноги й наказали злізти з коня.

Мустафу одвели в найбільший і найчепурніший намет. Всередині його було дуже гарно: чудові золотом шиті подушки, м'які килими, позолочені курильниці — десь-інде все це свідчило б про багате й привільне життя хазяїна, а тут воно говорило тільки про зухвалий грабунок. На одній з подушок сидів невеличкий старий чоловік. Темна шкіра на його обличчі гидко блищала, а безсоромно лукавий вираз робив його лице одворотним. Хоча цей чоловік і вдавав із себе пана, проте Мустафа швидко помітив, що не для нього так пишно прибраний намет. А слова його супутників підтвердили цю думку.

— Де отаман? — запитали вони старого.

— Поїхав на полювання, — відповів той, — а мені доручив заступити його місце.

— Тут така справа, якої нікому доручити не можна, — сказав один з розбійників. — Треба швидше вирішити, що робити з цим собакою: взяти викуп чи повісити, а це отаман знає краще за тебе.

Карлик підвівся з почуттям власної гідності, випростався на весь зріст, щоб хоч кінчиками пальців дістати до вуха кривдника й помститися за образу, але, побачивши, що всі його зусилля марні, почав злісно лаятись. Ті троє теж не мовчали й були не скупі [24] на здачу, тож незабаром від їхньої сварки весь намет аж ходором заходив.

Та раптом, відкинувши завісу, до намету ввійшов високий ставний чоловік, молодий і вродливий, як персидський принц. Його одежа й зброя, крім добре оздоблених кинджала та шаблі, була проста й немудра, а розумні очі й увесь вигляд викликали пошану без страху.

— Хто тут насмілився заводити лайку в моєму наметі? — напався він на переляканих розбійників.

Ті замовкли, потім один з них розповів, як усе було.

Обличчя отамана спалахнуло від гніву.

— Коли це я тобі, Гасане, доручав заступати моє місце? — гримнув він на карлика страшним голосом. Той з переляку весь зіщулився, зробився немовби ще меншим і тихцем став прокрадатися до виходу. Отаман наздогнав його й одним важким штурханом викинув за поріг.

Після цього хазяїн намету простягся на килимі, а розбійники підвели до нього Мустафу:

— Ось той, кого ти звелів нам зловити. Отаман пильно подивився на бранця і сказав:

— Зуліейкський паша! Нехай скаже тобі твоя совість, чого ти стоїш перед очима Орбазана!

Почувши таке, мій брат кинувся йому в ноги й вигукнув:

— Ласкавий пане! Ти, мабуть, помиляєшся: я просто бідний невдаха, а зовсім не той паша, якого ти шукаєш!

Усі були вкрай здивовані. Хазяїн же сказав:

— Облиш прикидатися! Ось я зараз гукну людей, які тебе добре знають, — і зараз же звелів привести Зулейму. [25]

До намету ввели стару бабу, яка на запитання, чи впізнає вона в моєму братові зуліейковкого пашу, відповіла:

— Аякже! Клянуся гробом пророка, що ц "він і ніхто інший!

— Ну що, нікчемний чоловіче, бачиш, як твої хитрощі пішли за водою? — гнівно вигукнув отаман. — Ти мені до того гидкий, що я не хочу паскудити свого доброго кинджала твоєю кров'ю. Ні, я зроблю інакше: завтра, як зійде сонце, я прив'яжу тебе до хвоста свого коня і доти скакатиму з тобою гаями й чагарниками, аж поки сонце знов сховається за горами Зуліейки.

Тут мій брат зовсім занепав духом.

— Це прокляття мого немилосердного батька, це воно мене жене на ганебну загибель! — заплакав Мустафа. — І ти, моя люба сестро, тепер загинеш, і ти, Зораїдо!

— Твої хитрощі не допоможуть, — промовив один — з розбійників скручуючи йому руки за спиною. Поспішай мерщій з намету, бо отаман уже кусає губи й поглядає на кинджал. Коли хочеш пожити ще одну ніч, то ходімо скоріше.

Тільки-но розбійники хотіли вивести Мустафу з намету, як назустріч їм увійшли троє інших, що так само гнали перед себе якогось бранця.

— Ось ми привели пашу, як ти звелів, — промовили вони й потягли бранця ближче до отамана.

Тепер мій брат з подивом побачив, що той і справді дуже скидається на нього самого, хіба тільки був трохи темніший з обличчя та мав чорну бороду.

Отаман був дуже здивований появою другого бранця. [26]

— Хто ж із вас справжній? — спитав він, позираючи то на того, то на другого.

— Якщо тобі потрібний паша Зуліейки, — гордовито промовив новий бранець, — то це я!

Отаман довго дивився на пашу суворим і похмурим поглядом, тоді мовчки дав знак забрати його геть.