Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

3 мільйони) і мешканців обложених міст (понад мільйон) або ж розстрілюючи цивільних у ході «каральних заходів» (майже мільйон, переважно білорусів і поляків).

Радянський Союз переміг нацистську Німеччину на східному фронті Другої світової війни і, в такий спосіб, забезпечив Сталінові вдячність мільйонів і центральну роль у встановленні повоєнного ладу в Європі. Та Сталінові здобутки на ниві масових вбивств були майже такими разючими, що й у Гітлера. У мирний час він навіть перевершив Гітлера. В ім’я захисту і модернізації Радянського Союзу Сталін протягом 1930-х років влаштував голодну смерть мільйонів і розстріли трьох чвертей мільйона людей. Він убивав власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав чужоземних. Із 14 мільйонів осіб, яких навмисно вбито на Кривавих землях між 1933 та 1945 роками, третина на совісті Радянського Союзу.

Ця книга є історією політичного масового вбивства. Усі 14 мільйонів були жертвами радянської або нацистської винищувальної політики — а часто спільних зусиль Радянського Союзу і нацистської Німеччини — але в жодному разі не жертвами бойових дій між ними. Чверть із них убито ще до початку Другої світової війни. Ще 200 тисяч загинули між 1939 та 1941 роками, коли нацистська Німеччина і Радянський Союз перебудовували Європу як союзники. Смерть цих 14 мільйонів у деяких випадках передбачалася економічними планами або мотивувалася економічними розрахунками, але жодна з них не була зумовлена економічною скрутою у будь-якому строгому значенні цього слова. Сталін знав, що станеться, коли забирав їжу в зголоднілих селян України у 1933 році, так само як Гітлер знав, чого можна було сподіватися, коли вісім років по тому позбавляв їжі радянських військовополонених. В обох випадках загинуло понад 3 мільйони людей. Сотні тисяч радянських селян і робітників, розстріляних під час Великого Терору 1937–1938 років, були жертвами прямих директив Сталіна, так само як мільйони розстріляних і задушених газом євреїв були жертвами декларованої політики Гітлера.

Війна змінила баланс убивств. Упродовж 1930-х років Радянський Союз був єдиною державою в Європі, що здійснювала політику масового вбивства. Перед Другою світовою війною, за перші шість з половиною років після приходу до влади Гітлера, нацистський режим убив не більше ніж 10 тисяч осіб. Сталінський режим на той час уже заморив голодом мільйони і мало не мільйон розстріляв. Німецька політика масового вбивства почала конкурувати за пальму першості з радянською між 1939 і 1941 роками — після того, як Сталін дозволив Гітлерові розв’язати війну. Вермахт і Червона армія разом напали на Польщу у вересні 1939 року, німецькі й радянські дипломати підписали Угоду про дружбу і кордони, а німецькі й радянські війська спільними зусиллями майже два роки тримали цю країну в окупації. Після того, як у 1940 році німці розширили свою імперію на захід, напавши на Норвегію, Данію, Нідерланди і Францію, СРСР окупував і анексував Литву, Латвію, Естонію та північно-східну Румунію. Обидва режими вдалися до розстрілів десятків тисяч і депортації сотень тисяч освічених польських громадян. Для Сталіна такі масові репресії були продовженням старої політики на нових територіях; для Гітлера це був прорив.

Наймасовіші вбивства почалася тоді, коли у червні 1941 року Гітлер зрадив Сталіна, а німецькі сили вступили у нещодавно розширений Радянський Союз. Хоча Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року зі спільного німецько-радянського вторгнення у Польщу, переважна більшість її вбивств сталася після цього другого вторгнення на схід. У радянській Україні, радянській Білорусі і ленінградському регіоні — землях, де сталінський режим за попередні вісім років заморив голодом і розстріляв близько 4 мільйонів осіб, німецькі сили спромоглися заморити голодом і розстріляти навіть більше за вдвічі коротший час. Відразу після початку вторгнення Вермахт почав морити голодом своїх радянських полонених, а спеціальні загони, що називалися «айнзацгрупами» (Einsatzgruppen), почали розстрілювати політичних ворогів і євреїв. Разом із німецькою поліцією порядку, Вафен-СС та Вермахтом, а також за участі місцевої допоміжної поліції та військових формувань, айнзацгрупи того літа розгорнули винищувальну кампанію проти єврейських громад.

Саме на Кривавих землях жила більшість євреїв Європи, саме тут перетиналися імперські плани Гітлера та Сталіна, саме тут билися Вермахт і Червона армія, саме тут зосередили свої сили радянський НКВС і німецька СС. Більшість місць убивств припали на Криваві землі: мовою політичної географії 1930-х — 1940-х років це означало Польщу, Прибалтику, радянську Білорусь, радянську Україну і західну частину радянської Росії. Сталінові злочини часто асоціюються з Росією, а Гітлерові — з Німеччиною. Але найсмертоноснішою частиною Радянського Союзу була його неросійська периферія, а нацисти переважно вбивали за межами Німеччини. Згідно з поширеним уявленням, жахіття XX століття відбувалися в таборах. Але більшість жертв націонал-соціалізму та сталінізму загинули не в концентраційних таборах. Таке хибне уявлення щодо місць і методів масового вбивства не дає нам змоги сповна оцінити жах XX століття.

Концентраційні табори на території Німеччини в 1945 році звільнили американці та британці; більша частина таборів ҐУЛАҐу, про які Захід знає завдяки Александрові Солженіцину, лежала в Сибіру. Образи цих таборів — чи то фотографічні, чи прозові — лише натякають на історію німецького та радянського насильства. Близько мільйона осіб загинуло через те, що їм винесено вирок працювати у німецьких концентраційних таборах — на відміну від німецьких газових камер, німецьких полів масових розстрілів та німецьких голодних зон, де загинуло 10 мільйонів осіб. Понад мільйон життів у 1933–1945 роках вкорочено через виснаження і хвороби у радянському ҐУЛАҐу — на противагу радянським полям масових розстрілів та радянським голодним районам, де загинуло близько 6 мільйонів осіб, з яких близько 4 мільйонів померли на Кривавих землях. 90 % тих, що потрапили до ҐУЛАҐу, покинули його живими. Більшість тих, кого було кинуто до німецьких концентраційних таборів (на противагу німецьким газовим камерам, ямам смерті й таборам для військовополонених), також уціліли. Доля в’язнів концентраційних таборів, хоч якою жахливою вона була, відрізняється від долі тих багатьох мільйонів, кого задушено газом, розстріляно чи доведено до голодної смерті.

Межу між концентраційними таборами і місцями масових розстрілів неможливо провести однозначно: у таборах теж людей страчували і морили голодом. Однак існує відмінність між вироком таборовим і вироком смертним, між примусовою працею і газом, між рабством і кулями. Переважна більшість загиблих жертв як німецького, так і радянського режимів ніколи не бачила концентраційного табору. Аушвіц був водночас трудовим табором і фабрикою смерті; доля неєвреїв, захоплених задля праці, і євреїв, відібраних для праці, дуже відрізнялася від долі євреїв, що їх призначено в газові камери. Відтак Аушвіц є частиною двох пов’язаних між