Петро Немирівський - Про маму, Петро Немирівський

А ти дивилася на нас, мамо, і нічим не могла зарадити. Вперше за стільки років ти не могла нам допомогти, навіть пальцем не поворухнула…

***

Синочок лежав на животі моєї дружини, піднявши голівоньку зі злиплими волосинами. Він теж кричав. Це був вереск обурення і радості одночасно. Це був вимогливий вереск. Нова людина народилася — залишила рай, навіки полишила блаженство материнського тепла.Як же їй було там спокійно і лагідно — у лоні Всесвіту! Але її вигнали з раю. І тепер людина вимагала для себе місце на Землі, їй потрібний був простір — щоб рухатися, повітря — щоб дихати, тепло — щоб зігріватись.

Медсестра спритно завернула немовля у пелюшку і віддала мені — віднести на ваги. Я взяв синочка на руки, і під моїми ногами раптом похитнулася підлога...

Через три дні ми привезли його зі шпиталю додому. Ялинки біля нашого будинку були присипані грудневим сніжком. Віяв сильний вітер, той злий зимовий вітер, який неприємний у Нью-Йорку навіть дітям, а дорослим і поготів. Ми вийшли з машини, я ніс сина, загорнутого в тонку білу пелюшку. Прокинувшись на холоді після довгої поїздки в теплому салоні машини, він розкрив своє маленьке ротеня і знову почав ображено й вимогливо горлати.

Ти, мамо, чекала на нас вдома. Коли ми увійшли із сином на руках, ти сплеснула у долоні і підстрибнула на радощах. Ти, мамо, й сама була дитиною. Радість була для тебе випадковою гостею, і ти її ніколи не чекала. Але коли вже ця гостя приходила, ти реагувала у найпростіший спосіб, подібно до маленьких дітей: плескала у долоні і радісно підстрибувала.

Саме так ти зраділа моєму синові, своєму онуку. Потім взяла його на руки і промовила, що ми могли його заморозити в такій тонкій пелюшці. «Хіба так можна?! Йому ж холодно! Тепер в нього болить животик».

Ти ж бо працювала вихователькою у дитячому садку з немовлятами і якимось особливим відчуттям завжди здогадувалась, що саме турбує діточок — кому холодно, кому жарко, в кого болить животик. Самі сказати про це вони ще не могли.

***

Ти знаєш, коли моєму синові виповнився рік, якось вночі мені наснився сон: твоя мама, моя бабуся, виринула звідкись у халаті та кухонному фартуху; підійшла до мого хлопчика, який щойно встав з горщика. Бабуся взяла той повний горщик й понесла його вилити в туалет.

Тоді бабуся наснилася мені вперше, це було через тридцять років після її смерті. Вона прийшла до нас, щоб винести горщик за моїм сином. Мудра бабуся. Вона там, у Вічності, мабуть, трохи втомилася від піднесеного раювання, від споглядання небесних світил та Господа із серафимами і херувимами. Їй схотілося на хвилинку спізнати інше блаженство, і, залишивши райську обитель, вона прийшла до нас, щоб винести за своїм правнуком горщик.

А ти, мамо, не приходиш до мене навіть уві сні. Спочатку, після твого уходу, щовечора я, повернувшись з роботи, спішив лягти на ліжко і заплющити очі.

Ні, це не було депресією. Я просто чекав, що ти мені наснишся. Я ж знав, що ми вже ніколи не зустрінемось на цій Землі, та й в чудеса я не вірю. Але я вірю у сни. Тому що сни — це двері. Тому я і поспішав заснути, сподіваючись, що ти прийдеш до мене уві сні. Я не хотів вірити, що ти не зможеш прийти до мене навіть через ці двері.

Але ішов час, одні нічні жахи заміняли інші: лікарняні ліжка з моторами, крапельниці, пігулки, кисневі маски, — все те, чим останні роки було наповнене твоє життя, перенеслося в мої сни.

Але тебе я так і не побачив.

Глава 2

 На моєму банківському рахунку зберігалося п’ятдесят п’ять тисяч доларів. Ці гроші батьки зібрали за багато років, економлячи на всьому. Точніше, економив тато, а ти, мамо, не розуміла, що таке економія. Ти страждала на короткозорість, але не носила окулярів і не бачила, що відбувається в тебе під носом. Так само було і з грошима — ти погано орієнтувалася в цінах, не вміла торгуватися. Тому грошима в родині завідував тато, відкладаючи все, що можливо, з дуже скромної вашої зарплатні, а потім пенсій. Тато тридцять років працював водієм автобусу в єшиві (єврейській релігійній школі), розвозив діточок по домах в Брукліні.

Віддаючи мені заощаджені гроші, батьки не залишали нічого на своєму банківському рахунку, тому могли користуватися деякими державними пільгами для бідних. До певного часу нас усіх це влаштовувало.

Я навіть віддавав татові по цих грошах відсотки.Я ніколи не питав тата, що саме він збирається робити з тими грошима, на що саме їх заощаджує.

Ми з Лією коли-не-коли нагадували йому, що, мовляв, в могилу він все одно нічого із собою не забере і непогано було би зайнятися «похоронним питанням», бо ціни на кладовищіпостійно зростають. Але тато сердито відмахувався: «Не горить!» Він любив круглі числа і поставив собі надзадачу — довести суму своїх заощаджень до ста тисяч доларів.

В кінці кожного місяця ми з татом сідали за стіл у батьківській квартирі і «підраховували баланс»:він віддавав мені заощаджені гроші, підраховував свій дохід по відсотках, пригадував, що я винен йому ще кілька десятків доларів, якщо він щось для мене купував. Покінчивши із розрахунками — спочатку на калькуляторі, а потім, удруге, на папері, тато передавав мені аркуш з написаною на ньому новою сумою — скільки його та маминих грошей тепер на моєму рахунку.

Сума зростала, додавались нулі. П’ятсот доларів перетворились на п’ять тисяч, п’ять тисяч — на п’ятдесят п’ять.

Тато був щасливий.

Але на той час я вже серйозно зайнявся літературою. Все частіше, вийшовши з підземки на Юніон-сквер, я прямував не в клініку до своїх пацієнтів, а до магазину «Барнс енд Нобл», де на мене чекали книжки на стелажах,а ще письменники, намальовані на стінах у тамтешній кав’ярні.

Я все частіше запитував себе: де я маю зараз бути і де моє місце — у кабінеті психолога чи в цій кав’ярні?

Публіка в кав’ярні була строката. Іноді за столик сідав чорношкірий проповідник у пристойному костюмі, або буддійський монах у пурпуровій накидці і сандалях на босу ногу, або якийсь волоцюга важко опускався на стілець, вмостивши біля себе величезну стару сумку. Всі вони про щось розмовляли — з відвідувачами або самі із собою. Вони приносили до кав’ярні узяті з полиць