Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

   Я дійсно вкрай рідко, у виключних випадках, виходила на якісь движі й щиро не розуміла, чому маю прагнути мати біля себе якогось суб'єкта чоловічої статі, якщо сама я не відчуваю такої потреби.

   Я любила, та й люблю досі, читати та малювати. Коли читаю те, що мене захоплює, відразу сідаю та малюю ілюстрації — те, як я це бачу. Мабуть, тому й вступила в академію мистецтв. Щоправда, хотіла на дизайнерський факультет, але він виявився найдорожчим. Тож, вступила на “Історію та теорію мистецтва”. І не жалкую. Там виявилося цікавенно.

   Я дійсно полюбляю проводити час на самоті: лише я та мої думки. Люблю спостерігати за людьми, але дійсно варті уваги особистості трапляються досить рідко.

   Стосовно хлопців… Не те щоб до мене ніхто не підкатував (хоча Натка завжди говорила, щоб я перестала корчити з себе снігову королеву, бо одним своїм виглядом відлякую потенційних залицяльників)... Але чужа людина, малознайомий хлопець від якого, як правило, пахне алкоголем та тютюном та який тільки й чекає нагоди, аби дати волю рукам… (Ненавиджу, коли до мене торкаються без дозволу!). На хворобу мені така романтика?

   Андрій став моїм першим чоловіком у всіх сенсах. Не те щоб я прямо закохалася в нього, але… Він разюче відрізнявся від усіх моїх незграбних однолітків з їхніми дурнуватими пікаперськими штучками, які вони підгледіли в Інтернеті, безглуздими жартами та вічним безгрошів'ям.

   Андрій старший від мене на 14 років. Зрілий чоловік, який знає, що хоче й знає, як це  отримати. Невисокого зросту (я вища від нього на три сантиметри), зі звичайною, нічим особливо не примітною  зовнішністю та міцним спортивним тілом (дається взнаки багаторічне захоплення боксом), він чимось нагадує мені, прости Господи, німецького боксера (я зараз про породу собак).

   Він відразу показав свою мертву хватку. М'яко, але наполегливо робив так, аби іншої відповіді, ніж "так" на його "виходь за мене" й бути не могло. Одним словом, зробив пропозицію, від якої неможливо відмовитися, як казав хрещений батько в культовій гангстерській драмі. У цьому він майстер! (До речі, й кіно це одне з його улюблених.)

    Я не можу слова кривого сказати про мого чоловіка та наше спільне сімейне життя. Ну, як... Між подружжям буває всяке. Але в цілому... Андрюшка без сумніву справді кохає мене, балує, як маленьку дитину, чим дико бісить свою маму. Таміла Віссаріонівна навіть не збирається приховувати це.

   — Будь-який каприз за наші гроші, так, синку? Дивись, ця твоя принцеска обживеться, призвичаїться, зубки відростить й тоді не оберешся проблем з нею, — говорить вона сину, геть не зважаючи на мою присутність. — Краще б про спадкоємця подумав! Саме час! А в тебе, Андрюш, все не слава Богу! Як не одна лялька, так інша.

   Мушу визнати, в чомусь вона має рацію. Перший рік нашого шлюбу саме так і було — будь-яка забаганка, тільки скажи. Не встигла подумати, як вже маєш: найкращі речі від найвідоміших світових брендів, топ ресторани, подорожі до найпрекрасніших куточків світу на приватних літаках. Було чудово!

   Я дійсно наче потрапила в казку! Після вічної бідності, коли постійно треба було копійки рахувати, порпатись в акційці, обираючи серед продуктів, у яких ось-ось закінчиться термін придатності щось більш-менш їстівне та одягатися у найкращих секонд-хендах нашого міста (до речі, там інколи можна було розжитися чимось пристойним, але, дякувати Богу та Андрію, це в минулому), моє нове життя було справжнім подарунком долі.      

   Стосовно дітей Андрій сам запропонував перший рік пожити для себе.

   — Розумію, ти, можливо, не готова. Не бачу проблеми щось з рік-два просто насолодитися один одним без зайвого клопоту, — сказав він мені.

   У Андрюши є донька від першого шлюбу. Її матір, перша дружина Андрія Марина, пішла від нього,  здається, до якогось американця  й забрала дівчинку з собою. Стосунки між колишнім подружжям вкрай складні. З дочкою Андрій майже не бачиться. 

    Зараз ми вже задумались щодо малечі, але серйозно цим питанням ще не займалися. Я просто перестала приймати протизаплідні, а там як бог дасть. 

    Ось так я і жила останні роки — спокійно, в любові та достатку, не знаючи тривог. Доки не з'явився Артем.

    Андрій нарешті закінчив розмову. Заховав телефон у кишеню, кивнув охороні та пішов у будинок. Його охоронці рушили за ним. 

   Підсвідомо обхоплюю плечі руками та залишаюсь стояти біля вікна, споглядаючи пусте подвір'я. Думки рояться у голові, мов бджоли у вулику. Одна з тих "бджіл" з воістину дивовижною впертістю таранить мій мозок: "Не роби дурниць! Не роби дурниць!"

   — Так я й не збираюсь! — чомусь вголос роздратовано кидаю тій надокучливій "бджілці". 

   — Вибачте! — зненацька прозвучав за спиною спокійний чоловічий голос. 

    Від несподіванки я мимоволі здригаюсь і швидко обертаюсь. У дверях стоїть винуватець моїх душевних терзань. Артем дивиться на мене поглядом професійного бодигарда: зі спокійною впевненістю, уважно та пильно. 

   — Прошу вибачення! — повторив він рівним нейтральним тоном. — Не хотів вас налякати. Андрій Сергійович…

   — Взагалі-то, в таких випадках заведено стукати, перш ніж увійти, — чи то з переляку, чи ще чомусь перебиваю його. — Особливо до жінки. А раптом я тут роздягнена.