Ондржей Секора - Муравлик Ферда, Ондржей Секора

«Чудово, — подумав Ферда. — Сховаюсь у цій хатині. Пан господар, напевне, мене пустить». І він легесенько, одним пальчиком, постукав у двері, та ніхто не відчинив. Муравлик спробував постукати двома пальчиками, але й на цей раз ніхто не озвався. Тоді він постукав усією долонею й попросив: «Чоловіче добрий, відчиніть, бо тут січе дощ!» — але знову марно!

«Мабуть, господар заснув. Доведеться його розбудити», — вирішив нарешті Муравлик і загрюкав у двері кулаком. «Люди добрі, людоньки!» — гукав він, гамселячи в двері так, що вони аж бряжчали. Може, хоч тепер відчинять?

Бачили б ви, що трапилось. Хатинка спереду підвелася, й звідти з’явилася рогата голова Слимака.

— Ах ти ж, розбишако, ах ти ж, шалапуте! — засичала вона. — Грабіжнику, харцизяко ти мокрий, шмаровозе ти, забіяко! Геть звідси, бо кричатиму на гвалт! Як ти смієш вдиратися до чужої хати? — пащекував Слимак, бризкаючи слиною навкруги.

Він хотів був ще сказати Муравликові: «Нечупаро ти задрипаний!» Та тільки роззявив рота, як туди хлюпнула величезна дощова крапля. Слимак пирхнув, злякано втягнув свою голову в хатку і вже більше не з’являвся.

Ферда стояв перед хаткою Слимака, як мокра курка. Вода стікала йому за шию, в черевики, в торбинку, а по ногах та по руках струміли дощові патьоки.

«Ну зажди ж, я тобі віддячу!» — погрозив Муравлик Слимакові й намірився був рушати далі. Та раптом зовсім поряд він помітив крізь травинки нірку під камінчиком. Якраз для мурашинки, ніби на замовлення. Довго не роздумуючи, Муравлик шмигнув туди. Там було, правда, темно, але сухо й тепло.

Ферда поклав голову на свою торбинку й проспав цілу ніч як убитий.

ПРО ТЕ, ЯК СЛИМАК СЕРДИВСЯ ЩЕ ДУЖЧЕ, А ЖУК-СТРИБУНЕЦЬ ЙОМУ ГУКАВ: «КУДИ ЦЕ ВИ ТАК ПОСПІШАЄТЕ, ДЯДЕЧКУ?»

Але ж Муравлик і здивувався, коли прокинувся вранці! Він мацав навколо себе й ніяк не міг збагнути, де перебуває. Коли Ферда вистромив голову з нірки, був уже білий день. Сюрчали коники, літали сині й зелені мушки, танцювали різні жучки, усміхалася квітка, а проти каменя на сонечку виблискувала Слимакова хатка. Слимак ще спав і хропів, аж вікна деренчали.

Очі в Муравлика заблищали з радощів. «Ах, зараз я провчу його!» — сказав він. Ферда покликав Павука, що снував свою павутину поряд на кущі, й щось шепнув тому на вухо. За хвилину знаменитий майстер ткацьких справ Павук повернувся з міцними шнурками.

— Вистачить? — запитав він.

— Вистачить,— відповів Ферда й швиденько прив’язав Слимака цими шнурками до куща шипшини, щоб той не втік.

А сам заметушився, заквапився, розв’язав мерщій свою торбинку, витяг звідти сокирку, пилку, молоток і гвіздки. Будівельного матеріалу було напохваті доволі. Муравлик узяв стеблину трави, згорнув її кільцем раз, другий — і коліщатко було готове. Взяв другу стеблинку, згорнув її кілька разів — з’явилося й друге коліщатко.

Навіщо йому ці коліщатка? Ну, звичайно, для візка. З шкаралупки лісового горіха він зробив собі тарантасик, а з моху намостив зручне сидіння. Знизу він проколов шкаралупку шипшиновими колючками й встромив у дірочки вісь із коліщатками. Зробив ще дві дірочки спереду й приладнав голоблі. В цю колісницю, наче якогось коня, Ферда запріг Слимака. Потім зробив ще й батіжка, відв’язав поводки від куща, надів свою торбинку й — цьвох-цьвох! — ну поганяти Слимака. І все це він змайстрував так швидко, що навіть бджола не встигла б усе це помітити. А в неї ж бо, кажуть, по сто очей з кожного боку!

Ото було диво! Слимак прокинувся й ніяк не міг узяти втямки, що то скоїлося; вистромив голову, але що діялося ззаду — не бачив. Що то воно гамселить його по черепашці? Слимак крутнувся, хотів схопити те щось, але не зміг. Що було робити? Тікати! І він пустився бігти. Ви знаєте, як-то Слимак бігає. А Ферда по ньому знову: цьвох-цьвох!

Звідусіль почали збігатися комахи. Прибігли маленькі жучки, сонечка, з трави визирнув коник, а з межі примчав у своїх чоботях-скороходах жук-стрибунець. Од реготу аж лящало навкруги.

«Оце штука! Слимак удає з себе трактора! А той Мураш на візку як набундючився!»

А Муравлик у своєму тарантасі й справді бундючився та строїв комахам міни. Сонечка радили іншим повилазити на стебла, бо звідти краще видно. Ковалик біг попереду Слимака й перекидався через голову, а жук-стрибунець кружляв навколо візка, глузливо запитуючи Слимака:

— Чого це ви так квапитеся, дядечку, глядіть, ще впрієте, навіть я за вами не встигаю!

Та все було б байдуже, коли б цієї оказії не побачив жук-проноза турун. Як тільки Слимак порівнявся з ним, турун засміявся у вуса, плеснув у долоні й гукнув зеленого коника-цвіркуна, сивого гедзя, двох комариків та джмеля, щоб ті заграли щось у похід.

Цвіркун, як відомо, мастак на витівки. Він став попереду зі скрипкою, за ним двоє комарів з кларнетами, потім гедзь з трубою і джміль з барабаном. Всі разом вони як гримнули: «Бум, бум, бум, тра-дра-та, тра-дра-та, трам-тара-та, ра-та-та», аж луна покотилася навколишньою лукою.

Всі комахи, зрозуміло, збіглися на музику й почали марширувати.

Ви навіть уявити собі не можете, як лютував Слимак. Він повз через гори й долини зі швидкістю слимачого експреса, поки, нарешті, видерся на польову межу біля купки каміння. Це була звичайна купка каміння, проте вона чимось сподобалася Муравликові. Глянувши праворуч, потім ліворуч, він узяв потихеньку свою торбинку й вискочив з візка так спритно, що ніхто й не помітив.

А Слимакові Ферда послав навздогін поцілунок рукою: «Дякую, пане Слимаче, що довезли мене сюди». Та розлютований Слимак нічого не чув і не бачив — щодуху сунув далі. Всі інші комахи весело крокували під музику. Кажуть, що вони дійшли маршем аж до ставка, але чи справді це так, я не знаю.

ПРО ТЕ, ЩО СОНЕЧКУ ДО ВПОДОБИ, АЛЕ ПРО ЩО ТРЕБА СПОЧАТКУ ПИТАТИ В МАТУСІ

Поки ніч розпрощалася з вечором і привіталася з ранком, на межі біля купки каміння виросла гарненька хатинка. Підвалини її були муровані з піску, замішаного на слимаковій слині, за балки правили галузки, стіни були виплетені