Велена Солнцева - Заборони для відьми, Велена Солнцева

- Любова, це він сюди прийде?
Дівчина часто й радісно закивала головою.

-Він бачив як я до лісу бігла, подумав що ти мене чимось приманила та слідом обережно пробиратися почав. Він же не знає куди ти переселилася.

З двору пролунало молодецьке:
-Виходь відьма проклята на смертний бій.

Схопилась за голову, а Любава гаряче зашепотіла:
-Ти мене не видавай, не можу я зараз його бачити, розплачуся як пити дати.

Робити нічого, я хоч і відьма, але єдина подруга нашої княжни. З тяжким подихом и поганим передчуттям встала із-за столу.
- Треба перевдягтись. Нещодавно була в місті та купила нове вбрання.

Швидко збігавши до скрині витягла сукню більше схожу на лахміття, одягла її, при цьому не забувши накладний горб. Ніс приліпила найдовший та найнеприємніший з усіх що були. Натягнувши на ноги валянки й схопивши біля входу чарівну мітлу відчинила двері.

Біля воріт стояв Іван. Хлопець він був неймовірно могутній і непрохідно безглуздий, а ще наївний до зубовного скрежету. Ледве побачивши мене, схилив богатир найближчу сторічну сосну, й переломивши її зробив кілок. Мені стало мене шкода, та тільки дружба справа така, іноді навіть травмонебезпечна, тому згорбившись голосно прокричала, старанно перекручуючи мову:

-Чаво кликав?
Іван насупив брови та грізно як гаркне:
-Любаву.

Прикинувшись глухою перепитала:
-Любиш? Ой любий, дай-но я ближче тебе розгляну.

Зробила крок уперед, при цьому м'яко облизнулася ілюзорно видовженим язиком, Іван повинен був бачити що я їм майже до чола діставала. Мабуть так і було, бо богатир трохи зблід й зробив невпевнений крок назад. Але любов перемогла, він випнувши груди вперед загорлав на всю околицю, лякаючи живність ліс населяючу.
-Я кажу княжну поверни.

 І перекинув колоду з руки в руку, силу немаленьку так демонструючи.

-Яку княжну, Іванко. - лагідно запитала я, розтягуючи вуста у щербатій усмішці. - Не було тут ніякої княжни, тільки я по силі мужній зголодніла.
 І пішла в наступ, а він у міру мого наближення ставав все блідішим, але не відступав. Ось що кохання з людьми робить, він і раніше розумом не відрізнявся, а зараз так взагалі ідіот. І ось що мені з ним робити, він мені й задарма не потрібен, думала налякаю він і відчепиться. Була одна думка в голові, ось її і озвучила, впритул підійшовши до сина мірошника.

-Іванко, ти в купальну ніч до річки приходь, там і забереш кохання своє.

Розрахунок був на те що купальна ніч сьогодні, і Любава заспокоївшись надвечір на свято піде, а там нехай самі свої суперечки вирішують.
-Втопити її вирішила, відьма.

Ну дурень, що з нього взяти.

-Та її хрін втопиш, сама кого хочеш угробить.

Іван аж застиг, а я зрозуміла що трохи вибилася з образу, грізно зсунувши брови та уперши руки в боки наказала:
-А ну пішов звідси, ірод проклятий. Усі квіти мені потоптав, город витоптав, сосну сторічну зламав. - кожне моє слово підкріплювала мітла, яка з усієї сили лупила Івана по тому місцю на якому люди зазвичай сидять, а він мабуть їм думає. - Немає тут княжни твоєї і не було. Піди у Горинича чи Чаха пошукай. Що це таке, де що трапиться відразу до мене повадилися ходити.
 Мітла піддавши Іванові прискорення вигнала того за огорожу, а я вже ілюзію глибокого рову і боліт непрохідних навколо своєї хатини створила. На сильну магію я не здатна, а ось із ілюзій майстер. Зайшовши в хату, вірну мітлу в кут поставила і з полегшенням зняла моторошне вбрання, замінивши його на легеньку сукню.

Любава так само сиділа за столом доїдаючи останній пиріжок.

-Ввечері Іван на річці чекатиме на тебе.
Дівчина подавившись шматком здоби насилу прокашлялася і категорично відповіла:

-Не піду.

Мені це почало неабияк набридати і я грізно запитала:

-А куди підеш? До нареченого свого?

Пониклі плечі Любави говорили краще усиляких слів, але потім вони розпрямилися і вона твердо відповіла:

-У тебе залишусь.

А ось це точно ні. Надавши собі росту побільше, так щоб стелю підпирати, нависла над княжою дочкою,  що жувала.

-Чи не забула ти хто я?
Любава була не з боязких і піднявши на мене ясні очі промовила.

-Ти не кип'ятись Василина, я всього на пару днів залишуся.

Зрозумівши що залякування на неї не діє, тільки дарма сили витрачаю, повернула колишній вигляд і категорично сказала:

-Ввечері підемо на річку.

Люба здивовано дивилася на мене.

-І ти підеш?
Не дарма запитала, бо порушую я цим вчинком правила негласні. Не можна нам з людьми зближуватися і їх свята ми не визнаємо. Якщо мати дізнається про це, відразу ж додому поверне, а я не хочу. Тут тихо, не те що у столиці. Тому на запитання княжни мужньо підтвердила:

-Піду.

Любава схопилася, стиснула мене в обіймах, від чого ребра жалісно затріщали.
-Дякую тобі Васенькаааа.
Ненавиділа коли мене так називають, тому насилу відбившись, сказала:

-Досить сльози лити, краще думай як з Іваном пояснюватися будеш.

Дівчина витерла пухкі щічки, потиснула покатими плечима і легковажно відповіла:
-Втечу я з ним.

У мене ледь очі з лиця не втекли, але я змогла взяти себе до рук.

-З глузду з'їхала? Та в тебе ж батько маг, він вас знайде і тоді я за життя милого твого й мідного гроша не поставлю.

Очі дівчини знову були на мокрому місці.

-І що нам робити?
Знизавши плечима, відповіла:

-Іти до князя на уклін.

Любава аж затремтіла.

-Не можна, батько тоді його точно вб'є. Він мені вже казав що якщо ще раз Івана побачить зі мною, то на місці того й прикінчить.

Я задумливо потерла носа. Так, з нашого князя станеться. Його всі боялися навіть більше ніж Чаха, а це вже багато про що говорить враховуючи мерзенний характер останнього. І ніщо не брало князя нашого - ні змови, ні отрути, і навіть вік на ньому не позначався. У вузьких колах подейкували що він нечисть ще дужче за нас буде. От наприклад, раніше й села цього не було, знищили його мерці, а як прийшов сюди князюшка, випалив усіх мертвяків під чисту, сам тут оселився, а потім уже й
люди почали підтягуватися. Одружитися князь відмовлявся, але коли одна з місцевих жінок завагідніла, то він дитину визнав і як вона народилась одразу ж до себе забрав.  З малих років виховували Любаву численні няньки, які дуже дівчинку розбалували.
 Зустріч наша з княжною була незабутньою. В це село я потрапила за розподілом з відьомської школи, сюди ніхто з доброї волі йти не хотів, от і не дуже любляча мене Авдотья Павлівна, директор наша, мене сюди й направила. Отож лечу я собі спокійно на мітлі своїй, ззаду валізи з поклажею не відстають,  пролітаючи над лісом обирала куди оселитися, почула дзвінкий дівочий голосок:
-Я теж так хочу.