Робін Хобб - Мандри убивці, Робін Хобб

рани і перев’язала їх так старанно, наче я все ще був живим. Вона сама наказала викопати мені могилу та опустити в неї домовину. Вона і Лейсі, її помічниця, оплакували мене, коли всі інші, керовані страхом чи огидою до мого злочину, покинули мене.

А втім, вона нічого не знала про те, як Барріч і Чейд, мій наставник в убивстві, за кілька ночей прийшли до цієї могили, розкопали сніг, що нападав зверху, скинули замерзлі грудки землі, якою засипано мою домовину. Лише ці двоє були там, коли Барріч зірвав віко труни, витяг звідти моє тіло, а тоді, за допомогою власної магії Віту, прикликав вовка, якому довірено мою душу. Вони відібрали у вовка цю душу і знову запечатали її у скатованому тілі, звідки вона втекла. Підвели мене й привчали знову ходити у людській подобі, згадати, як це — мати короля і бути зв’язаним присягою. Я досі не знаю, чи дякувати їм за це. Можливо, як запевняє Блазень, вони не мали вибору. Можливо, йдеться не про подяку чи провину, а лише про розпізнання сил, які нас ведуть і зв’язують із неминучою долею.

Розділ 1. Народження в могилі

У Державах Чалседу тримають рабів. На них покладено тяжкі роботи. Працюють у шахтах, роздимають міхи в кузнях, з їх числа набираються сміттярі, землероби та повії. Але, хоч як це дивно, невільники також няньчать і виховують дітей, бувають кухарями, писарями, вмілими ремісниками. Вся блискуча цивілізація Чалседу, від великих бібліотек Джепа до легендарних фонтанів і купалень Сінджону, має своїми підвалинами існування класу рабів.

Найбільшими постачальниками рабів є Бінгтаунські Купці. Колись більшість невільників були воєнними бранцями, і Чалсед офіційно запевняє, що так воно є й досі. Останніми роками велося замало воєн, аби вдовольнити попит на вивчених рабів. Бінгтаунські Купці напрочуд уміло використовують інші джерела, а особливо часто у зв’язку з цим згадують піратство, що розбуялося на Торгових Островах. Чалседські рабовласники не надто цікавляться, звідки походять невільники, аби тільки вони були здоровими.

Невільництво — це звичай, який ніколи не прищепився у Королівстві Шести герцогств. Від чоловіка, засудженого за злочин, можна вимагати, щоб він служив тому, кого скривдив, але час подібного служіння завжди обмежений, і такого слугу ніколи не вважають кимсь нижчим за людину, яка платить за свою провину. Якщо злочин надто жахливий, аби його можна було спокутувати працею, винуватець розплачується власною смертю. У Королівстві Шести герцогств ніхто й ніколи не стає невільником, а наше право не дозволяє жодному мешканцю королівства привозити до господи рабів і тримати їх у неволі. Тому багато рабів Чалседу, які так чи інакше визволяються від своїх власників, часто шукають притулку в Шести герцогствах, і королівство стає їхнім новим домом.

Ці раби приносять із собою прадавні традиції та фольклор своїх рідних країв. Одна з таких історій, яку я зберіг, розповідає про дівчину-веччі, або, як ми сказали б, віттерку, себто таку, що володіла Вітом. Вона хотіла покинути батьківський дім, піти за чоловіком, якого любила, та побратися з ним. Батьки дівчини не вважали його гідним цього і не дали їй дозволу. Вона була надто слухняною, щоб опиратися їхній забороні. Та була ще й надто палкою жінкою, щоб жити без того, кого справді кохала. Злягла і померла від туги. Батьки поховали її з великим смутком і докорами сумління, що не дозволили їй піти за покликом серця. Але вони не знали, що їхня донька була пов’язана Вітом із ведмедицею. І коли дівчина померла, то ведмедиця взяла її дух під опіку, аби він не звільнився від світу. Як настала третя ніч, відколи дівчину поховано, ведмедиця розкопала могилу і повернула дух своєї подруги до її тіла. Народження в могилі зробило дівчину новою істотою, яка не мала вже зобов’язань перед батьками. Тож покинула розбиту труну і подалася шукати того, кого справді кохала. Ця історія має сумний кінець, бо хоча дівчина й була якийсь час ведмедицею, але все одно ніколи не стала знову цілковито людиною, і коханий зрікся її.

Ця історія підказала Баррічу думку спробувати звільнити мене з Регалових підземель через отруєння.

Кімната була надто гарячою. І надто малою. Хоч як я сапав, це більше мене не холодило. Я встав з-за столу і пішов у куток, до бочки з водою. Зняв із неї покришку та глибоко ковтнув. Серце зграї підвів голову і майже загарчав:

— Пий з чашки, Фітце.

Вода стікала мені по підборідді. Я спокійно і пильно глянув на нього.

— Витри обличчя. — Серце зграї перевів погляд з мене знову на свої руки. На них була мазь, він втирав її в якісь смужки.

Я принюхався до неї. Облизнув губи.

— Я голодний, — сказав я.

— Сядь і закінчи свою роботу. Тоді поїмо.

Я спробував згадати, чого він хоче від мене. Він провів рукою над столом, і я згадав. Більше шкіряних смужок з мого кінця столу. Я повернувся і сів на твердий стілець.

— Я зараз голодний, — пояснив йому.

Він знову глянув на мене так само: наче й не показував зубів, а однаково загарчав. Серце зграї вмів гарчати самими очима. Я зітхнув. Мазь, яку він уживав, дуже добре пахла. Я ковтнув слину. Тоді подивився вниз. Переді мною на столі лежали смужки шкіри і шматки металу. Якийсь час я на них дивився. Потім Серце зграї відклав смужки та витер руки об ганчірку. Підійшов, став біля мене, я мусив обернутися, щоб його побачити.

— Ось, — сказав він, торкаючись шкіри переді мною. — Ось тут ти лагодив.

Стояв наді мною, доки я знову не взяв шкіри. Я схилився, щоб її понюхати, а він ударив мене по плечі.

— Не роби цього!

Мої губи здригнулися, але я не загарчав. Коли на нього гарчати, він ставав дуже, дуже сердитим. Якусь мить я тримав смужки. Тоді здалося, що мої руки згадали раніше, ніж це зробив мій мозок. Я дивився, як мої пальці працюють зі шкірою. Закінчивши, підняв зроблене, показав йому і сильно шарпнув, аби показати, що воно витримає, навіть якщо кінь рвоне головою назад.

— Але коня нема, — вголос згадав я. — Не зосталося жодного коня.

Брате?

Йду. — Я підвівся зі стільця. Підійшов до дверей.

— Повернися і сядь, — сказав Серце зграї.

Нічноокий кличе, — відповів я йому.

Тоді згадав, що він мене не чує. Я думав, що він зумів би, якби спробував, але він не пробував. Я знав, що, коли знову заговорю до нього так, він відштовхне мене. Він не дозволяв мені часто розмовляти так із Нічнооким. Навіть Нічноокого відштовхнув би, якби вовк надто багато зі мною розмовляв. Це здавалося дуже дивним.

— Нічноокий кличе, — повторив я вголос.

— Знаю.

— Це добрий час, щоб полювати.

— Це ще кращий час, щоб залишитися. Я маю для тебе їжу.

— Ми з Нічнооким могли б знайти свіже м’ясо. — Рот мені наповнився слиною на саму думку про це. Розірваний кролик усе ще парує серед зимової ночі. Те, чого я хотів.

— Нічноокому доведеться полювати цієї ночі самому, — відповів мені Серце зграї.

Він підійшов до вікна і трохи прочинив віконниці. Потягло холодом. Я занюхав Нічноокого, а далі сніжного кота. Нічноокий завив.

— Йди геть, — сказав йому Серце