Анатолій Сергієнко - Вендета по-українськи

почав замикати поштові скриньки сусідів, як це часто робив, і враз погляд його зупинився на пофарбованій у зелений колір передній стінці власної скриньки. Крізь отвори побачив, що всередині щось є. Лист, майнула думка. Але ж учора, окрім газети, нічого не було. Він швиденько відімкнув скриньку й витягнув пухкого запечатаного конверта. Жодного напису: ні адреси, ні прізвища. Заклеєно конверт було недбало, і Микола, нігтем підваживши краєчок, досить легко його розпечатав. Пачка стодоларових купюр! Першою була думка – фальшиві. Однак, уважно вдивляючись у асигнації і прискіпливо їх обмацуючи, ще не вірячи й не відкидаючи сумнівів, поволі до свідомості вперто сунула думка: банкноти не підроблені. Не вперше Барбірош тримав у руках американські долари, вважав, що вміє розпізнати справжні вони чи фальшиві, тому був майже впевненим – до його поштової скриньки хтось укинув конверта з величезною сумою грошей у твердій валюті. Випадково поклав чи навмисне? Кому вони адресовані? Може, якийсь жартун підкинув, та й стоїть собі тихенько в коридорі за дверима, чекає Миколиної реакції?

Барбірош на мить завмер, прислухаючись, однак у під’їзді було тихо і з вулиці не долинало жодного звуку. Його насторожило лише те, що двері до під’їзду зачинені, а це трапляється рідко навіть узимку, незважаючи на нагадування сусідам, аби ті на ніч хоч трохи їх прикривали й не впускали холоду до будинку. Хто і навіщо поклав конверта до поштової скриньки? Думку, що цей благочинний акт вчинив добрий ангел-меценат, Микола відкинув одразу. Чудес на світі не буває. Ніхто задарма стільки грошей не дасть. У конверті «зелених», мабуть, вісімдесят папірців, а то й більше. Швиденько перелічив. Десять тисяч! У голові легенько запаморочилося. Це ж ціле багатство! Щоб заробити стільки, йому потрібно працювати на заводі десять-п’ятнадцять років!

Барбірош аж затрусився від напруження і відчув, як у грудях шалено калатає серце. Навіщо йому стільки «зелених»? Віднести в міліцію, нехай розбираються, совість залишиться чистою, і спокійно спатиметься. Йому зайві клопоти не потрібні, своїх гризот вистачає. Він уявив, як іде, як кладе на стіл начальнику міліції блакитний пухкий конверт, як розповідає, за яких обставин його знайшов, а збоку маленький бісик Мар’яниним голосом насмішкувато хихикає: «От дурень, от телепень, і це ж додумався, знайти і віддати!» Може, з дружиною порадитися? Піднятися на третій поверх, розбудити Мар’яну, викласти все. Що вона скаже? Тоді треба і про п’ятдесят баксів, схованих від неї на чорний день за шафою, розповісти. Пояснити, звідки вони у нього. Відверто зізнатися, що це він дві медалі у тестя вкрав і продав у Польщі, коли востаннє на гендель їздив. Ні, жінку в таку справу вплутувати не варто. Настрашиться, галасу наробить, побіжить до матері радитися. Що робити? Залишити як було, а той, хто поклав, прийде й забере? А якщо не прийде? Тоді хтось із сусідів побачить і поцікавиться, що за лист у скриньці Барбіроша? Та ще й без адреси, розпечатає, а там – долари. Як сусід поведеться? Віддасть Миколі, бо в його скриньці? Дідька лисого! Ні, таку суму грошей залишати не варто. Микола знову згадав про міліцію. Ще невідомо, на кого натрапить. Там теж «зелені» люблять. Відберуть, складуть акт, скажуть – фальшиві, між собою розділять і – прощавай багатство, підкинутий меценатом скарб! Гуманітарна допомога багатого вуйка з Америки! Ні, він, Микола Барбірош, не такий дурень, аби так нерозважливо повестися.

Одначе щось таки муляло в душі й неприємно шкрябало по серцю. З’явився страх, який з кожною хвилиною глибше проникав у свідомість, плутав думки і заважав прийняти правильне рішення. Барбірош згадав про роботу, про те, що спізнюється. Схоже, подумав він, сліпим випадком долі його втягнуто в невідому, а тому й небезпечну авантюру, і тепер спокою він не матиме. Злостився на себе, на свою нерішучість, на те, що стоїть з конвертом у руці й не знає, як йому чинити далі. Краще б він зовсім його не брав, того проклятущого конверта! Зрештою, рішення може прийти й пізніше, добре все зваживши.

Микола сховав конверта до внутрішньої кишені й легенько натиснув на двері. Але вони одразу не прочинилися, наче з того боку хтось притримував їх, чинив опір. «Ангел-меценат, – подумав Барбірош, – зараз, чоловіче, буде тобі гуманітарна допомога!» Ноги затремтіли від страху, серце боляче тенькнуло. Закортіло негайно кинути того конверта з доларами на бетонну долівку й дати драпака до своєї квартири. Він навіть запхав руку до кишені, намацуючи проклятий дарунок долі, однак думка одним махом розрубати вузол, розгадати таємницю, яким чином валюта потрапила до його скриньки, виявилася сильнішою, і Микола, переборюючи страх, щосили штовхнув двері.

Спочатку Барбірош подумав, що то Михайло з п’ятого поверху. Надудлився так, що заснув під дверима в коридорі їхнього під’їзду. І треба ж так набратися, так хильнути оковитої, щоб міцно спати й не прокинутися навіть після того, як його Микола дверима штовхнув! І запитав подумки себе: де Михайло такого дорогого плаща та гарного костюма придбав, а ще елегантного капелюха, що лежав поряд крисами догори? Микола, відчиняючи двері на вулицю, аби впустити до маленького коридору трохи більше світла та вранішньої прохолоди, тішив себе гадкою, що от зараз розбудить сусіда-п’яничку і відведе його додому… І лише побачивши темно-червоний відбиток підошви свого черевика і збагнувши, що не в розлиту на бетонній долівці фарбу вступив, а в калюжу крові, аж тоді на плечі впав тягар жаху.

Кілька хвилин Барбірош оціпеніло вдивлявся в обличчя мертвого чоловіка. Це був не Михайло з п’ятого поверху, але знайомий. Однак пригадати, де бачив його раніше, Барбірош ніяк не міг. Передчуття важких випробувань охопило Миколу і він подумав, що тепер матиме багато клопотів. І не лише з міліцією.

2

Оперативно-слідчу групу очолив сам Степан Степанович Наливайко – прокурор міста. Він якраз робив кілька своїх ранкових вправ, відновлюючи рухливість шийних хребців, коли задзвонив телефон і з чергової частини міського відділу міліції повідомили про злочин. Наливайко спочатку не повірив, сподіваючись, що сталася прикра помилка, однак, прибувши на місце і побачивши мертвого Штима, стривожився не на жарт. Знана у місті людина, депутат обласної Ради, президент наймогутнішого в місті закритого акціонерного товариства – вбитий двома пострілами у голову в під’їзді будинку нового мікрорайону за три кілометри від своєї оселі. Як він сюди потрапив? Приїхав чи прийшов? Хто бачив убитого востаннє? Чи чули постріли, якщо зброя була без глушника? Крім того, Штим був близьким приятелем Степана Степановича ще за часів далекої юності, коли обидва парубкували