Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

фільтрують? Заливають у внутрішній резервуар, де вона потім перетворюється на кубики льоду?

Нещодавно я прочитав статтю, де йшлося про нову бактерію з глибин крижаних печер. Їй вдалось еволюціонувати від фотосинтезу до хемосинтезу — щоб вижити, вона буквально поїдає каміння. Ця бактерія може також харчуватися вугіллям, яке використовують, наприклад, для фільтрів при виготовленні м’якого морозива.

Донині не доведено, що вона шкідливо впливає на людський організм... і я міркую: може, вона могла б прислужитися для розчинення мінеральних накопичень каменів у нирках? Стільки запитань...

Стільки запитань... Коли поруч зі мною зупиняється авто, я насилу зауважую скрегіт шин. Розвертаюся й бачу броньований фургон, а навколо на стоянці — ще з півдесятка патрульних авто. За кожним поприсідали по двоє люди шерифа: хто дістав пістолет із кобури, хто притиснув дробовик до плеча. Вся зброя і всі погляди спрямовані в бік номерів на протилежному від мене боці стоянки.

— Присядьте, — прошепотів хтось різко.

Чоловік у чорних штанях та з краваткою, прикритою куленепробивним жилетом, ховається за дверима з водійського боку «Форда Бронко», припаркованого біля мене. Я помічаю поліційний значок, та пістолет досі в кобурі.

Він махає, щоб я сховався.

— Поверніться до свого номера.

Все відбувається немов у сповільненій зйомці, от тільки поворухнутись я не можу. Лише присідаю і визираю з-над заднього бампера його фургона.

Четверо в чорному тактичному екіпіруванні з металевими масками вистрибують із фургона й біжать до ряду номерів на іншому боці стоянки. У одного в руках товстий металевий циліндр. Він таранить ним замок, і двері з гуркотом відчиняються. Стволи спрямовані всередину, двоє вриваються до номера, доки решта їх прикривають.

Западає напружена тиша.

— Чисто! — кричить хтось ізсередини.

Один із екіпірованих виходить і, киваючи головою, подає рукою якийсь сигнал.

За ним виходять інші троє, впускаючи трьох людей шерифа, а слідом — високу жінку в піджаку та ковбойському капелюсі. В неї засмагла, мов дерматин, шкіра і зморшки в куточках рота й очей, які мені видно навіть з протилежного боку стоянки.

Зазирнувши в мотельний номер, вона виходить на стоянку й уважно оглядає припарковані автомобілі. Вказує на якийсь пальцем, і один з людей шерифа передає по рації номерний знак. Доки його голос лунає стоянкою, всі мовчать.

Чоловік, який наказував мені заховатися, розслабляється і встає біля дверей авто. Він помічає мене в боковому дзеркалі й розвертається.

— Я ж вам сказав: повертайтеся до свого номера!

— Я... не можу, — я дивлюся на поліціянтів, що скупчились навколо дверей. — Не думаю, що мені дозволять.

Йому знадобився певний час, аби зрозуміти. Самому мені досі несила втямити, що діється.

— Трясця, — він примружує очі. — Ви доктор Крей?

— Так... Тео Крей. Що відбувається?

Його рука торкається стегна, на якому висить пістолет. Він його не дістає, але долоня лишається на руків’ї.

Голос чоловіка тихий і виважений.

— Докторе Крей, задля вашої ж безпеки, прошу вас повільно поставити відро з льодом і підняти руки догори, щоб я їх бачив.

Я не думаю. Лише виконую його накази.

— А тепер станьте навколішки.

На мені шорти, і гравій впивається в коліна, але я надто заціпенів, щоб відчувати біль.

Він підходить до мене, не відводячи руки від пістолета на поясі.

— Я стану за вами, аби впевнитися, що ви неозброєні.

І зникає з поля мого зору. Я встигаю помітити, як його вільна рука опускається до іншого стегна.

— Дозвольте надіти на вас наручники — задля моєї безпеки.

— Гаразд.

У нього пістолет. Не певен, що маю право відмовитись. Я надто наляканий, аби спитати, нащо на мене взагалі надівати наручники.

Після того як холодні металеві кільця швидким, проте обережним рухом застібаються на моїх зап’ястях, він питає:

— Ви не заперечуватимете, якщо я підніму вашу сорочку?

— Звісно, — кволо промовляю я.

Я відчуваю спітнілою спиною холодне монтанське повітря.

— Тепер я перевірю ваші кишені.

— Гаразд.

Він кладе руку мені на плече і, притискаючи мене до землі, перевіряє обидві мої кишені.

— Що там?

Я панікую, не можу опанувати себе.

— Ем... ключі від номера. Гаманець. Ем... телефон.

— Щось іще?

Якийсь час я міркую, побоюючись відповісти неправильно.

— Ем... «Лезерман».

Я відчуваю запах латексу: він натягує пару рукавичок.

— Дозволите дістати речі з ваших кишень?

— Так. Так... Звісно.

Коли щось подібне відбувається в кіно, довкола стоїть ґвалт, а цей чоловік звертається до мене, ніби лікар. Узагалі не підвищує тон. І не погрожує.

Він спустошує мої кишені і кладе речі за кілька футів від мене. Недалеко, проте мені не дотягнутися.

— Ви маєте почекати тут, доки ми розберемося.

— Розберетеся з чим?

Він не відповідає. Натомість підносить пальці до губ і гучно свистить. Жінка в ковбойському капелюсі шукає поглядом джерело звуку.

Її очі зосереджуються на мені.

— Крей? — кричить вона.

Чоловік киває. Мов ідіот, я киваю також.

До цієї миті події відбувалися спокійно, як на медогляді, й це бентежило. Ситуація враз змінилася: вся енергія і увага, спрямовані на мій мотельний номер, тепер націлилися на мене, немов гарматний ствол.

Я відчуваю, як у мене втупилися десятки поглядів.

Деякі з них розлючені.

Мене ретельно вивчають. Оцінюють.

І я, трясця, гадки не маю чому.

— Що відбувається? — питаю знову.

Жінка в ковбойському капелюсі широкими кроками прямує до мене. Вона дивиться на мене згори вниз, ніби я зразок у моїй же лабораторії. Я помічаю, як у неї на поясі зблискує лезо.

— Він намагався втекти? — дещо протяжно питає вона, не відводячи від мене очей.

— Навпаки, не чинив жодного опору.

— Добре. Докторе Крей, якщо ви й надалі сприятимете нашій роботі, все це дуже скоро закінчиться.

Та, судячи з її тону, повірити в це важко.

Розділ 3

Зразок

Я науковець. Я спостерігаю. Аналізую. Роблю здогадки. Перевіряю їх. Може, я і розумна людина, але думками я постійно десь далеко.

Коли я малим читав комікси, то хотів бути Бетменом, Темним Лицарем і детективом, але найбільше схожий на мене персонаж — це Наглядач, лиса істота в тозі, котра з’являлася в коміксах «Марвел» і просто... спостерігала.

Наразі я споглядаю своє життя, мов рухому послідовність чисел на моніторі комп’ютера, між злетами й падіннями яких шукаю зв’язок.

Детектив Ґленн — чоловік, який затримав мене в мотелі, — сидить навпроти. Ми провадимо абсолютно звичайну розмову. Уникаємо очевидних запитань, наприклад чому