Іван Рябчий - Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий

випадку знадобилося багато часу, поки книжки сприйняли в Бельгії. Дуже довго рідна країна відштовхувала мене.

Схожа ситуація з популярним в Україні драматургом і письменником Еріком-Емманюелем Шміттом, до якого бельгійці ставляться з великою підозрою.

Тут інший випадок. Адже він француз. І лише відносно нещодавно прийняв бельгійське громадянство. Як на мене, це для Бельгії — честь. Звісна річ, був певний період адаптації, але радше з боку бельгійців, ніж самого Шмітта.

У Бельгії побутує слово «бельгітюд». Це — збірний термін, що охоплює низку специфічних, притаманних лише бельгійцям рис характеру та особливостей взаємовідносин бельгійського народу з його сусідами. Ви відчуваєте в собі щось «бельгітюдне»?

«Бельгітюд» — дуже дивне явище. Поза сумнівом. Я його відчуваю, причому вельми гостро. Але мій «бельгітюд» сильно відрізняється від «бельгітюду» інших бельгійців, які постійно живуть у своїй країні. Моє дитинство пройшло в Японії, ви можете прочитати про це в кількох моїх книжках — «Саботажі кохання», «Страху і тремтінні»; мій батько був послом. До Бельгії я потрапила тільки у віці 17 років. І кепсько сприйняла цю країну. Знадобилося багато років, аби відчути себе тут як удома, щоби позбутися навколишньої самотності. Тож мій «бельгітюд» — це болісне усвідомлення ворожості світу, до якого належу генетично, складний процес налагодження контакту з рідною країною. Ну і, звісно, на це накладаються типові для «бельгітюду» особливості: французи, приміром, підсміюються над бельгійцями, вважають їх недолугими, потішаються над нашим акцентом. Нам постійно доводиться шукати якусь-то «зброю» проти французів…

Чи є бельгійці у ваших романах?

Певна річ! Є декілька автобіографічних книжок, і там діє принаймні одна бельгійка — я. А також мої батьки, сестра. Наприкінці одного з останніх моїх романів — «Убити батька» — також є бельгієць, що виявляється людиною, яка маніпулює всіма персонажами роману.

Чи зможете ви пояснити — собі і нам, — у чому секрет вашого успіху? Чому чиїсь книжки вперто не читають, а чиїсь розхапують, немов гарячі пиріжки?

Присягаюсь, я дуже хотіла би відповісти на це запитання! Всі ці роки воно мене сильно цікавить. Я ж навіть не думала про успіх. І раптом — таке! Щоправда, я дуже радію з того, що люди читають мої книжки…

Вочевидь, у книжках, які подобаються людям, є щось таке, що приваблює. Але що саме? Я не знаю. І це печально. Зізнаюся: я полюбляю свій успіх і хотіла б, аби так було й далі, одначе, позаяк секрет мені не відомий… Можливо, тому я не схильна до перемін — інстинктивно пишу так, як і перше.

Можливо, певний вплив на успіх книжок чинить ваш медіаобраз: екстравагантні капелюшки, сміливі вислови у пресі, зізнання в незвичному способі життя…

Ні, цього замало. Адже люди не дурні — ніхто не купуватиме книжок лише тому, що хтось носить дивний капелюх. Річ у самій книжці, у тексті. І над усе мене вражає успіх за кордоном, у країнах, де я ніколи не була…

А де ви берете сюжети? Відправляєтесь до далеких країн, як Мішель Уельбек і Ле Клезіо, чи знаходите їх у повсякденнім житті?

По-різному. У випадку з автобіографічними романами все ясно. Хоч і тут є загадка: як певний пережитий мною епізод раптом заторкує настільки, що я присвячую йому цілу книжку. Щоби відповісти на це питання, слід, мабуть, бути психоаналітиком… Що ж до інших — вигаданих — історій, то імпульс може і з’явитися буквально з нічого. Дві почуті в автобусі фрази, допис у газеті…

Стан, коли замисел книжки вже є, а тексту ще нема, я називаю «вагітністю». І «вагітнію» я завжди від, здавалося би, незначних фактів. Сюжет роману «Викривальні промови» народився з підслуханої в бельгійському метро розмови. Один пан спитав іншого: «Чи добре вам живеться за містом?», а той йому відповів: «Жахіття! Поряд із нами живе дуже дивний чоловік. Він приходить до нас у гості, годинами сидить і мовчить. Ми не знаємо, як його спекатись». І все! Далі я не слухала. Інколи поштовхом стають реальні події. Війна у Боснії спонукала мене написати роман «Паливо». В одній газеті я прочитала, що мешканці Сараєва, щоби зігрітися, складали вогнища з книжок. Я була вражена. Як таке взагалі можливо наприкінці ХХ століття?! Для мене єдиний спосіб позбутися потрясіння — написати роман. Така захисна реакція…

У романі «Форма життя» ви розповідаєте дивну історію американського солдата, який воює в Іраку…

Те саме! У 2009 році мені навернувся на очі допис у газеті. Йшлося про епідемію ожиріння серед солдат корпусу США в Іраку. Дивно! — подумала я, — від чого би солдатам товстішати? І щоби відповісти на це питання, я написала роман.

Де пояснюєте дивну хворобу докорами сумління американських солдат… Вигадали?

Частково.

Ваш перший роман було написано в Японії, в нім оповідалося про нелегку долю ділової жінки в цій країні. Як поставилися до цієї книжки у Країні Висхідного Сонця?

Роман, що його Ви маєте на увазі, — «Страх і тремтіння» — не перший. Він вийшов у 1999 році, і в ньому йдеться про тяжкі умови праці в японській компанії. Про касти і субординацію. Роман переклали — і це вже добре. Адже якби я написала щось подібне про китайські компанії, в Піднебесній його заборонили би. Звісно, керівники великих компаній обурилися, звинувачували мене у брехні, але звичайні японці були у захваті.

Чи вплинув ваш роман на долі японських жінок?

Навряд. Я не настільки оптимістка, щоби вірити в цілющий вплив літератури.

Щороку впродовж двадцяти років ви видаєте по роману. Ціле покоління читачів виросло на ваших книжках. Який вплив ви справили на них, чому ви їх навчили?

Нещодавно одна журналістка випустила книжку під назвою «Покоління Нотомб», де вона доводить, що я суттєво впливаю на молодь. Не знаю. Можливо і впливаю. Справді, багато з моїх нинішніх читачів навіть не народилися, коли я оприлюднила свою першу книжку. Інколи вони пишуть мені, що почали читати завдяки моїм книжкам. Не впевнена, що це справило якийсь конкретний вплив на їхнє життя…

Вони ж полюбили книжки!

Сподіваюсь, вони читають не лише мої книжки.

Чи думаєте ви про читачів, коли пишете чергову книжку?

Коли я працюю над книжкою, то не можу думати ні про інші сюжети, ні про те, як цю книжку сприймуть і як вона продаватиметься. Я не думаю про своїх читачів! І можу це довести. Хоча щороку виходить один новий роман, пишу я значно більше,